Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

– Не знаю, – кажу, – поїду куди-небудь в інститут.

– А, – говорить вона, – зрозуміло.

– Добре, – каже, – ти іди, а я ще посиджу, дочекаюся лікаря.

Я встаю і з недокурком у руках іду собі, аж раптом розумію, як мене накриває – і від того, що ніч не спав, і від того, що по нирках отримав, і від того, що жерти хочеться, і від того, що вона й далі сидить там, на сходах, сидить і не знає, що робити, а я навіть не можу з нею залишитися, стою серед вулиці й далі відчуваю смак її дихання, смак її любові, смак її нікотину.

Через два тижні я склав іспити, отримав свій атестат і звалив з міста.

Потім минає кілька років, я собі все встигаю забути, устигаю сто разів перейнятися якимись іншими речами, удома я відтоді не був і робити там мені не було чого.

Але раптом я отримую листа від одного зі старих приятелів, який десь знайшов-таки мою адресу й написав кілька аркушів нерозбірливим почерком про всі новини й спільних знайомих. Я ще зауважив, що лист цей чимось нагадує напис на якійсь братській могилі, і так випадало, що живих чи принаймні здорових, залишилося не так уже й багато. Зрештою, нічого дивного, подумав я, життя – штука жорстка, шкода, звісно, що так усе сталось, але що вже вдієш, у цьому протистоянні нам від початку нічого не світило, ось і виходить, що ті, хто в результаті всіх вуличних боїв за місце під сонцем вийшов усього лише з параноєю чи відбитою печінкою, має ще й подякувати долі за прихильність і відверту упередженість, уже в кінці мене раптом перемкнуло: знайомий писав, що, як це не дивно, але наш старий знайомий Боб, мій найкращий друг Боб, теж вижив, хоч і мав уже кілька років серйозні проблеми з головою, упіймав свою білу гарячку й нині лікується в популярній у наших місцях міжрайонній психіатричній лікарні, кілька годин їзди від нашого містечка, і що його вже ніхто й не відвідує, навіть мама, яка й собі збухалася й з головою дружить не більше за свого сина. Наступного ранку я поїхав на вокзал.

Я сильно нервував і не міг дати собі ради, думав, що ось зараз приїду, побачу Боба, і що я йому маю сказати: «Привіт, Боб, як справи, добре виглядаєш», чи щось таке,що взагалі говорять чувакам із білою гарячкою? Може, він повне гальмо й навіть не впізнає мене, що тоді робити, теж питати його: «Як справи?» Запара. «Як справи, Боб, винести з-під тебе судно?» Що йому принести: апельсинів? Нахуя йому апельсини, якщо в нього біла гарячка? Може, він взагалі в койку сситься, маму не впізнає, а я йому апельсинів принесу. Маразм. Урешті я вирішую нічого з собою не брати. Уже на під’їзді я думаю, що ось, цікаво, як себе почувають мешканці цього п’ятдесятитисячного містечка, яке якщо чимось і славне, так це своєю психлікарнею. Ось якщо ти, скажімо, народився в цьому містечку, і виріс у ньому, і навіть збираєшся прожити тут ціле життя, а всі навколо розуміють, що це саме те містечко, у якому розташовано ту саму лікарню, – як ти мусиш поводитися? Наприклад, чи можна бути патріотом такого містечка? Запрошувати до себе в гості? Говорити там: «Обов’язково, обов’язково приїжджайте! У нас така природа! Їбать яка у нас природа!» Де в нас? У диспансері чи що? Скоріше навпаки – вони всі тут ненавидять своє містечко, а у випадкових компаніях, на чужій території, намагаються язика не розпускати й зайвого не говорити, бо говорити щось у їхньому становищі – це те саме, що говорити «до наступної зустрічі» на поминках.

Лікарня тепла й прогріта сонцем, на подвір’ї багато квітів, у затінку сидять сестрички в білих халатах, до Боба мене, звісно ж, не пустили, натомість заввідділення, де він лежить, захотів зі мною поговорити. Йому років сорок, вигляд у нього похмільний і втомлений, але тримається він упевнено, схоже, з ним це не вперше, я про похмілля, до мене він поставився з симпатією, психолог хрінів, намагається говорити спокійно й урівноважено, наскільки йому це вдається.

– Ви, – каже, – востаннє давно бачилися?

– Років п’ять тому, – відповідаю.

– Ви його товариш?

– Так, ми однокласники.

– І чому ви раптом вирішили його провідати?

– Я не знав раніше, що він тут. Ось недавно отримав листа.

– Знаєте, вам краще з ним не зустрічатися.

– Це ще чому?

– Так буде краще для нього.

– Ви знаєте, – кажу я, – я сюди півдня добирався. Я зранку нічого не жер, мене, до речі, сушить не менш, ніж вас, ви мені його покажіть, ми з ним трішки поговоримо, та навіть якщо він сситься в ліжко й не впізнає мене, ви мені його просто покажіть, і я собі поїду й не буду вам тут заважати.

– Знаєте, юначе, а ви, я бачу, розумний і порядний молодий чоловік, уся проблема в тому, що він вас упізнає.

– Чудесно, – кажу я, – а в чому, ви кажете, проблема?

– Проблема в тому, юначе, – заввідділення нервово хрускотить пальцями, – що ваш однокласник, Харченко Богдан Вікторович, 1974 року народження, має серйозні психічні відхилення, і зустріч із вами – я в цьому впевнений – не бажана ні для нього, ні – що найголовніше – для вас.

– Ну, зі мною ладно, я сам розберусь. А що з ним?

– З ним усе дуже погано.

– Це від водяри?

– Прошу?

– Я говорю – це від алкоголізму?

– Ні, алкоголізм – це якраз наслідок.

– Наслідок чого?

– Скажіть, – лікар витримує паузу, – ви його добре знали?

– Я його колись урятував від смерті, якщо можна так сказати. В 11-му класі.

– І ви знали його родину?

– Я знав його маму.

– А ви знали, що між ними були статеві зносини?

– Не знав. Чекайте – між ким були зносини?

– Між вашим другом, якого ви, як ви кажете, урятували від смерті, і його мамою.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що ваш друг тривалий час регулярно займався сексом зі своєю мамою. Зокрема в період, коли ви, якщо вам вірити, урятували його від смерті.

– Урятував-урятував.

– Можливо, даремно й зробили.

– Почекайте, а ви звідки знаєте?

– Я його лікар, між нами немає таємниць. Уже немає.

– Йобнутися можна.

– Можна. Ось саме це з ним і сталося.

– І що тепер?

– Нічого. Він уже другий рік тут.

– А вона?

– Хто?

– Мама.

– Не знаю. Вона його більше не хоче бачити. Можливо, від цього він,