Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

– Зачекайте, ви хочете сказати, що коли ми з ним спілкувалися, він спав зі своєю мамою?

– Саме це я вам і хотів сказати.

– Зі своєю власною мамою?

– Ну, іншої в нього, очевидно, не було.

– Весь цей час він з нею спав?!!

– Тому вам, – занервував заввідділення, – краще з ним не бачитися. Розумієте, для нього ви людина з того життя, з того світу, людина від неї, одним словом.

– Так-так, я розумію. Скажіть, чим я можу йому допомогти?

– Допомогти? – лікар зацікавлено подивився на мене. – Моліться за нього.

– Я не вмію, – кажу. – Краще я йому куплю апельсинів.

Я сиджу на автобусній зупинці, на самому виїзді з цього містечка ідіотів, сонячного заповідника даунів і недоумків, уже третю годину. Траса порожня, святі покинули це сонячне п’ятдесятитисячне містечко, вибралися звідси разом зі своїми манатками, залишили тут кілька сотень психічнохворих співгромадян, які вирощують цибулю, дикий часник і помаранчі, прокидаються ранками в помаранчевих гаях і співають хором осанну якомусь милостивому херувимові, хворому на голову святому, під чиїм пильним патронатом відбувається їхня багаторічна проща з одного боку порожнечі в другий. Я допиваю свою пляшку, плачу й уже навіть не очікую на жоден автобус, я звідси навряд чи зможу кудись виїхати, це кінцева. Сонні психічнохворі діти в білих піжамах приходять сюди щоранку, довго розглядають небеса над передмістями, і їхнє дихання пахне солодкими апельсинами.

Я сидів і думав про всіх своїх знайомих, про всіх друзів, про тих, хто помер і про тих, кому вдалося вижити, про юних і рано постарілих, скалічених, божевільних і загублених у цьому житті дітей великої країни, які одного разу наважилися заявити про себе світові, не побоялись опиратися йому, хоч як він їх ламав й обламував, про всіх зраджених і про всіх непереможених, я подумав про Бобову маму, згадав її волосся, її білизну і її сльози, потім згадав Боба й відчув, наскільки я його розумію, а надто тепер.

…Тепер, коли ти повернулася додому, і ми всі тебе згадуємо, інколи говоримо про тебе, питаємось одне в одного, чи немає від тебе якихось новин і чому ти нам – своїм друзям – так рідко пишеш, я теж мушу час од часу зосереджуватися на якихось словах, реченнях, думати, що саме ти хотіла б прочитати в моїх листах, про що тобі написати, і розумію, що писати мені не хочеться, навіть про погоду, про неї особливо.

У своєму житті я бачив не так уже й багато, а з того, що я бачив, майже нічого не зрозумів. Можливо, це зміниться, хоч я і сумніваюсь, просто, розумієш, є якісь речі, які я вже навряд чи зрозумію, тому що мені їх, мабуть, і не потрібно розуміти, надто вже вони поморочені. Переважно нам доводиться спілкуватися з різними схибнутими мешканцями нашої дивної планети, усілякими химерними виродками, і мушу сказати, що мені з ними цікаво, сподіваюсь, їм зі мною також. У цьому житті забагато нещасть, думаю, ти й сама це розумієш, можна як завгодно розводитися про спасіння та справедливість, але той, хто придумав усе саме таким чином, поза всяким сумнівом, помилявся, я в цьому переконаний. Я його, звісно, не звинувачую, але старий напевно мав би деякі речі переглянути. Я навіть не знаю, з чого йому варто почати, зрештою, це не мої справи. Я навіть і сказати йому цього, мабуть, не зможу, якщо така можливість колись випаде, що теж сумнівно. Так чи так, ми з тобою народилися саме в цей час, і, можливо, єдине, що від нас вимагається, це триматися за нього, за цей чортів час, не відпускати його, не зраджувати, хоч би там що. Для цього, очевидно, нам із тобою й дане було наше солодке дитинство, наші фантастичні сни й видіння, які розривали нам голови й розчавлювали серця, мов великі зелені яблука. Тепер ми просто мусимо триматися за ці роки, за роки, у яких нам випало мучитися й перемагати, і навіть якщо воно того не варте (а воно того не варте), ми з тобою мусимо добути до кінця сеансу, дочекатися його завершення, бодай для того, щоб наприкінці титрів, після всіх прізвищ і всіх подяк, після всієї господньої хуємотини, після року випуску й дати релізу прочитати-таки, що під час зйомок цього блокбастера жодна жива душа не постраждала.

Мені загалом не подобається багато речей, я зовсім не аж такий вимогливий чи перебірливий, навпаки, доволі добре пристосовуюся до багатьох не надто приємних обставин, але тут ідеться в принципі не про мене, ідеться про те, що перетинатися весь час доводиться з такою кількістю облич, що просто не можеш не хвилюватися за них, не перейматися ними. Можливо, тому для мене такими важливими в цьому житті, хоч як понтово це звучить, є обличчя моїх друзів, моїх давніх знайомих, обличчя, які я бачив стільки років поспіль і які й тепер при бажанні можу легко пригадати – спокійні, радісні й усміхнені. Як це зазвичай і буває в покійників.

Другий розділ

Атлас автомобільних доріг України

– Дивись, – сказав водій, – це мотель. Тут вечорами проститутки стоять.

– І де вони потім діваються?

– Додому йдуть.

– Їх тут, мабуть, усі знають, місто невелике.

– Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою – ще не найгірший варіант.

Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла й перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу. Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитися й продертися до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи. Усе залежить від уміння вчасно зробити зупинку.

Мій друг Кристоф Лінг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що