Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

в ньому сходжень і падінь. Моя шкіра нічого не відчуває. Мені все одно.

Я жінка, яка вбила свої почуття, Одіссею.

* * *

Чоловік із голосом, в якому відчуваєш шипіння тиші.

Ніби легені стискаються у півсили.

— Коли маєш забути, що треба зробити?

Він дивиться тобі в очі, і його смуток сам переповзає на тебе, як кішка з дерева на дерево, і в твоїх очах теж волога, і твій голос теж стає тихий.

— Пам’ять — це вузол. Він зв’язує тебе з коханою. Але одного дня ти розумієш, що мотузка вросла в твоє тіло, стала твоєю рукою, стала твоєю плоттю. Так просто не розв’яжеш.

— Коли маєш забути, що треба зробити? Взяти ніж і відрізати. Відтяти частину плоті, ту, що стала мотузкою. Яка обв’язала себе навколо того, кого треба забути. Коли мусиш забути, завжди стаєш раною. Ріжеш самого себе. Залишаєш частину свого тіла вовкам.

— Я чоловік, який знає, як вирізати з себе кохання, Одіссею.

* * *

І так одна за одною, десятки історій, про кожну з яких можна було би написати пісню, переказати її сліпому поетові, відправити його на кораблі в Спарту — хай там ходить серед людей, хай наповнює сенсом їхню суху нудьгу.

Я ледь тримався, ноги підкошувалися піді мною, боліла голова, я не міг більше тримати на собі весь цей вантаж і мусив скинути його з себе, віддати його небу, віддати його підземеллю, віддати комусь усе це горе, щоб більше воно не розрізало мого обличчя навпіл.

Цирцея відчула мою втому, вона взяла мене за руку, повела кудись, відчиняючи якісь двері, ідучи коридорами, оминаючи кімнати, наповнені людьми.

— А де всі твої звірі? — раптом спитав я.

— Це і є мої звірі, — відповідала вона.

І я зрозумів, що вражало мене в цих людях: кожного з них я вже бачив, але у звірячий подобі; голос кожного був мені знайомий, але це був звірячий голос; рухи кожного я добре знав, але це були рухи звірів.

— На цю ніч вони знову стали людьми, — сказала Цирцея.

— А далі?

— А далі вони знову стануть звірами, — відповідала Цирцея.

Ось чому вони так хотіли говорити, ось чому в їхніх посмішках було стільки відчаю. Це був їхній шанс розповісти свою історію, бути почутими і впізнаними, стати частиною історії світу.

І тоді я відчув, що маю запам’ятати їхні історії, одну до одної, в щонайдрібніших деталях, у щонайменших епізодах, із кожним жестом, із кожним жартом, із кожним сумом в очах.

Ми вийшли надвір з іншого боку будинку. Перед нами був сад. Це сад-лабіринт, казала мені Цирцея. У ньому — історії життів, що ти їх сьогодні чув.

І я пішов туди, і кожна стежка в цьому лабіринті нагадувала мені сум і радість, зневагу і гордість, про які я чув сьогодні. Кожна з них тепер ставала моєю. Кожна з них тепер ставала частиною моєї плоті та моєї пам’яті.

І тоді я зрозумів, чому Цирцея робила їх звірами.

У пам’яті цих людей було щось таке, що робило їхні життя нестерпними. Це був жах, що розривав їхні душі, з яким вони не могли жити далі. Бути звірами їм легше, ніж бути людьми.

Коли ти звір, ти все пам’ятаєш, але вже не осуджуєш себе. Твоє тіло в тебе забрали, твоє серце в тебе забрали, обличчя твоє тобі вже не належить. Твій внутрішній суддя покинув тебе.

І ти говориш собі: звірі знають більше, ніж люди, тому вони мовчать.

Цирцеї вже не було.

* * *

Вночі вона дарувала мені своє тіло, але забирала в мене моє серце.

Щодня мені бракувало повітря, я торкався своїх ребер з лівого боку, мені хотілося розсунути їх пальцями, щоб відчути серцебиття, щоб дати моєму серцю повітря. Тіло мовчало, серце сховалося глибоко всередині, воно дало собі обітницю тиші.

Може, Цирцея випивала його, цілуючи мене вночі.

Я хотів зробити собі крила, як великий Дедал, і полетіти до сонця, до Геліоса, до його гарячих хмар, хай вкажуть мені шлях додому, хай вкажуть мені шлях до забуття. Але що мені робити, якщо тонкі нитки зв’язують мене з цією жінкою, якщо вони сплелися пов’язкою на мої очі, не даючи бачити нічого, крім неї; якщо обплітають мою шию і душать у мені кожну думку-немовля, що дивиться на горизонт?

Вночі Цирцея дарувала мені себе — але хіба я сказав, що так було щоночі?

Ні, ночі радості були рідкісні, несподівані.

Якщо вона не приходила до мене, я сидів у своєму покої, я блукав її будинком, я кликав її, я виходив надвір, я кричав щодуху, я будив усіх звірів, і навіть зорі виходили з-під хмар, щоб подивитися на мене.

Але вона сама обирала, бути зі мною чи проганяти мене.

* * *

Чи тривало це довго?

Мені здалося, що минуло кілька місяців. А насправді минув цілий рік.

Увесь цей рік мої звірі ходили за мною, говорили зі мною, дихали зі мною, спали поруч зі мною. І я не розумів, що вони хочуть сказати.

Цирцея приходила все рідше до мене. І я почав рахувати.

Спочатку їх було десять. Потім сорок. Потім сімдесят. Ночей без неї.

Далі я вже не чекав. Настає день, коли ти вже не можеш чекати. В тобі вже немає крові, все вилито до кінця.

— Ти чекаєш знаку від богів, Цирцеє?

— Так, мій гостю.

— Думаю, я знайшов його.

— Справді?

Я поклав перед нею маленьку квітку. Довге вузьке листя, дві стеблини, чорне коріння, пелюстки білі з червоними смужками. Її називають молі, але ніхто не знає, де вона росте. Гермес подарував її мені, коли я вперше підіймався до будинку Цирцеї. З’їж її, сказав він мені тоді, це врятує тебе від її чар.

Так, я з’їв тоді одну квітку. Залишилася ще одна. Вона була жива, ніби я зірвав її вчора.

Ця квітка врятувала мене від деяких чар Цирцеї.

Але тепер я звільнюся від усіх її чар.

* * *

— Це квітка молі.

— Я знаю, що це.

— Мені подарували її рік тому, а сьогодні вона ожила.

— І що ти хочеш цим сказати?

— Це знак, про який ти говорила.

— Чудово.

— Я теж так думаю.

— Чого ти хочеш?

— Піти.

— Іди.

— Віддай мені моїх людей і покажи мені шлях.

Цирцея подивилася на мене.

— В обмін на квітку, — сказала вона.

* * *

Наступного дня я почав готуватися до подорожі.

— Ти випливеш звідси завтра вдосвіта, — сказала мені