Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Ти чому повернула книжку, яку вчора поцупила? Чому не дала мені понюхати?

– Ви не хотіли. І не віддавала я книжки! Я її згубила вночі, коли карета перехилилась. І косметичку теж... Тепер я без косметички...

– І ворону проґавила.

– То вже на мене не вішайте! Я любила цю пташку й не бажала їй зла.

– Тьху на тебе! Тьху, тьху, тьху!

– Не тьхукайте, мамо, мені й так недобре...

– Буде ще гірше! Ти забула, кому служиш? Зараз же йди і вимани книжку в малої. Вона сидить і любісінько читає вголос книжку про Королівство, єдину на всі три світи, де зібрані усі пророцтва...

– Невже? Ви ж її самі не хотіли брати. Вам завжди здається, що я нічого путнього не приношу. Я можу донести на вас Повелителю...

Ці останні слова не образили стару, бо поміж нечистю доносити одне на одного вважається звичайнісінькою річчю. Врешті вони сторгувались на тому, що стара відмаже Гортензію від поїздки, якщо та виманить книжку про Королівство. Сумна та невесела, Гортензія натиснула кнопку дзвінка Люцининої квартири. Нелегко знайти книжку серед стосів інших книжок, коли не вмієш читати.

Люцина саме дочитувала статтю про Серединний світ, коли книжка вирвалась у неї з рук і гномики з мітелками знову взялись за роботу, покриваючи сторінки тайнописом. Може, книжці набридло, що й читають? Та коли в двері подзвонили, дівчинка здогадалась, що усе робилось задля безпеки. Вона швиденько сховала книжку під канапу, на якій спав Фелікс. Мишей у них не було, тому під канапою ніщо не загрожувало «Енциклопедії Королівства». А вже тоді пішла відчиняти, тручи почервонілі від напруження очі.

– То я, Люциночко, – жалібним голосом обізналася Гортензія. Якби її юна сусідка знала, що дві хвилини тому вона пообіцяла вбити її, аби тільки здобути книжку, то, певно, замислилась би над тим, чи відчиняти двері. А вона не тільки відчинила, але й спитала співчутливо:

– Як ваша нога? Дуже болить?

І цим обеззброїла Гортензію. Звісно, вона б не вбивала Люцину, але могла б стати співучасницею вбивства, так легко було її залякати.

– Нога? Так, болить, – Гортензія набрала в рот побільше повітря, і тут їй немилосердно засвербіло в носі.

– Що з вами?

– А-алергія!.. – видихнула сусідка. – На...

Вона ледь не сказала «на книжки».

– Я лежала така хвора, от прийшла попросити в тебе книжечку. Почитати...

– А яку?

– Таку невеличку, щоб у сумочці вміщалась. Коричневу. Я її в тебе вчора бачила...

Стара, що спостерігала за розмовою в чаклунське люстерко, спересердя вдарила кулаком по чавунному баняку, і в голові Гортензії щось луснуло. Вона зойкнула і похитнулась.

– Як називається та книжка?

– Не знаю, забула. Але вона була в передпокої біля телефону.

Фелікс прокинувся і мовчки спостерігав за нелюбою сусідкою. Невже господиня не розуміє, що відьма хоче забрати книжку про Королівство, в якій пишеться про те, що він, Фелікс, стане героєм. І що назріває велика змова проти неї самої. Люди вірять фальшивим словам, не помічаючи чорних думок, що їх супроводжують. Кіт чекав того моменту, коли треба буде стати на захист книжки. Він не поспішав. Як-не-як, у його жилах текла розсудлива і благородна королівська кров.

– Може, ви самі подивитесь? – запропонувала Люцина. Вона хотіла додати, що без маминого дозволу не повинна давати книжки, але щось підказувало їй, що Гортензії потрібна саме «Енциклопедія Королівства». І, мабуть, потрібно чимось поступитись. Правда, сусідка виглядала дивно, наче в неї піднялася температура: лице почервоніло, очі блищать, голос хрипкий.

Як тільки вона це сказала, Гортензія миттю опинилась у передпокої, незважаючи на хвору ногу. Її очі жадібно нишпорили по полицях.

– Знайшла! – радісно писнула вона, вхопила невеличку коричневу книжечку, розчахнула двері й щезла.

Люцина ошелешено застигла, а тоді кинулась за нею. Сусідські двері зачинились перед її носом, і Феліксовим також. На знак протесту кіт почав рвати кігтями дерматин на дверях квартири № 13.

– Ідіотка! – почула Люцина. – Це – телефонний довідник. А ту книжку вона сховала під канапою. Іди й відбери!

– Ти чув, Феліксе? Треба тікати!

Люцина вхопила кота й зачинила власні двері на замок, засув, а тоді ще й на ланцюжок. Дідусь дуже боявся, щоб довгомуди не поцупили книжок. Жарти жартами, але з книжковими гномами вона вже сьогодні зустрілась. Дівчинка позачиняла усі вікна, щоб їх не можна було знадвору відкрити. А тоді в двері подзвонили: один раз, скромно, як це ведеться між вихованими людьми, які не зазіхають на чужу бібліотеку. А потім уже безперервно, як роблять ті, хто загубив ключі, а вдома вже всі сплять. Люцина сиділа, притиснувши до грудей книжку, на яку розпочалося відьомське полювання. Кіт чатував під дверима й голосно нявчав, а коли в двері стали гупати кулаком, ще й завив:

– Ти хочеш, щоб я її впустила? – розсердилась Люцина.

Однак кіт лише підтримував у собі бойовий дух. Він не міг розповісти Люцині геть усе, бо та була замолода для державних таємниць Королівства.

Довгої облоги без запасів їжі вони не витримають. Та й випускати господиню з дому без належної охорони не можна.

Налякана Люцина взагалі не могла ні про що думати. Від безперервного дзенькання нею почало трусити. Якби мама була вдома, цього б не сталося. Мама завжди казала, що вихід можна знайти й у найбезглуздішій ситуації. Не треба панікувати. Вихід через двері був неможливий. Через вікно третього поверху – також. То вихід для котів середньої ваги. Віддати їм книжку? «Ніколи не віддавай книжки людям, які можуть використати їх на лихе», – говорив дідусь.

– Не віддам я тебе, не бійся! – заспокоїла книжку дівчинка. Розгорнула, але там було усе зашифроване. – Треба тебе десь сховати...

Увійшов Фелікс, стурбованим виглядом показуючи, що йому конче і негайно треба вийти. У нього з'явився план, хоча повністю виконати його уже не вдасться.

23

Король Сиволап гострив кігті об дерев'яну лавку, слідкуючи за двобоєм Серпня і Марка, коли пролунав грім, і частина стіни Медової печери раптом зникла. На присутніх війнуло смородом стічних вод. Ніхто не закричав «рятуйте», бо все-таки то були не якісь там звичайні люди, незвиклі до несподіванок. Але й вони трохи розгубились. Хлопці, не випускаючи з рук мечів, а кіт, не ховаючи кігтів, чекали, доки всядеться курява.

Першим із