Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

— Ми наближаємося до територій дикої манової концентрації. Тут можуть водитися не тільки дракони. І не тільки вони можуть бути небезпечними.

— Що саме ти маєш на увазі? — спитала Амілія, насторожено зиркнувши навколо.

— Манові бродяги, залишені портали, уламки магічних істот, навіть примари. Все, що так чи інакше має зв'язок із мана-катастрофами, — пояснив Клід.

Торін байдуже кинув гілля у вогонь:

— Головне, щоб не знову відьми. Після останньої зустрічі з ними я ще досі чую голоси в голові.

Ребека тихо пирснула зі сміху, але одразу ж знову зосередилася:

— Завтра ми будемо неподалік від місця, де має бути перший кристал. За даними моєї карти, там є і активоване джерело мани. Можливо, нам пощастить узяти два трофеї одночасно.

Ніліан, що стояв трохи осторонь, задумливо стискав у руці уламок старого артефакту.

— Обережність перш за все. Ніхто не діє самостійно. Якщо хтось бачить щось дивне — сигналізувати одразу.

Герої кивнули. Було ясно: попереду — найбільша небезпека за весь цей час.

Вночі над табором здіймалася біла імла, що раз по раз ніби набувала примарних обрисів. І лише пильні очі нічної варти не дозволили їй підступити надто близько...

Ніч видалась надзвичайно тихою — навіть підозрілою. Але жодне світло не приходить без тіні. Ще не зійшло сонце, як у повітрі вже зависла тривога.

Першим насторожився Торін — із його гострим слухом це було закономірно. Він блискавично підвівся й натягнув тятиву, спрямувавши стрілу в бік шурхоту, що долинув із лісу. Одночасно він легенько штовхнув Ніліана плечем.

Той підвівся беззвучно, лише холодно прошепотів:

— Скільки?

— Десять. Не менше, — відповів Торін, не зводячи очей з темряви. Проте за мить його постава розслабилася, і він опустив лук. — Все гаразд. Тут усе спокійно. Дехто просто шукає північного лорда.

Він перевів погляд на Астеля і в усмішці додав:

— Ти ж знаєш кого. Астель Фотен. Як не як, "додому" повернувся.

Астель поглянув у темряву, звідки лунали приглушені голоси. Звуки поступово затихли, й з лісу вийшли п’ятнадцятеро юнаків у білих шатах. Їхня постава, погляди й холодна ввічливість одразу виказували належність до півночі.

Вони синхронно схилили голови й урочисто мовили в унісон:

— З поверненням владики півночі, підкорювача Вічної Мерзлоти й Холодних Гір, єдиного сина роду Фотена — Астеля Фотена! Вітаємо і його супутників. Якщо є можливість допомогти вам — для нас це буде честю.

Клід пирснув зі сміху:

— Цікаво, чому Орден Вбивць Драконів вітає лише віцекапітана, а капітану — ні пари з вуст?

Один з юнаків глянув на нього з-під лоба й з крижаною відстороненістю відповів:

— Я вкотре співчуваю Чорному Ордену, що йому дісталася така жалісна подоба капітана, який навіть не здатен запам’ятати, як ми виглядаємо. Ми — Біла Гвардія! Прокинься й співи, “пан” Клід!

«Біла гвардія…» — промайнуло в голові Амілії. Вона добре знала цю назву. Це — створена північчю елітна організація, що служить виключно герцогству Фотена.

Тепер все ставало на свої місця. Вони прийшли сюди не просто так.

З ними ж — Астель. Спадкоємець Фотена.

Астель стояв мовчки. Його обличчя лишалось незворушним, але погляд — глибоким і важким. В очах блиснув спогад — давній, майже забутий, коли ще підлітком він востаннє стояв перед строєм Білої гвардії. Тоді — як син герцога. Тепер — як воїн серед інших.

— Ви все ще говорите хором? — нарешті озвався він, перехиливши голову і ледь усміхнувшись. — Не змінились.

Його слова, хоч і були стриманими, мали вагу. Гвардійці підвели голови. Кожен із них — хоч і не проявляв жодних емоцій — помітно напружився. Один із них, на півкроку попереду інших, зробив крок уперед і кивнув:

— Ми не змінились. Бо лишаємось на варті того, що колись ти покинув.

— Я нічого не кидав, — спокійно, але твердо сказав Астель. — Я пішов, бо мав причину. Але зараз я повернувся — бо є інша.

Настала коротка тиша. Напружена, як тятива, готова стрельнути.

— Хочеш повернути собі титул? — запитав гвардієць. Його голос звучав як виклик.

Астель повільно підійшов ближче, глянув йому прямо в очі.

— Мені не потрібен титул. Мені потрібна правда. А ще — підтримка. Не заради себе. А заради півночі. І заради тих, хто тут стоїть поруч зі мною.

Він жестом показав на своїх супутників: Кліда, Торіна, Амілію, Ребеку й Ніліана. Гвардієць похитав головою.

— Ми не давали обітниць вашим друзям.

— Але ви давали обітницю мені. І якщо вона ще має хоч якусь силу — допоможіть.

І в ту ж мить хлопець перед ним опустився на одне коліно. За ним — усі інші, синхронно, з відточеною точністю.

— Північ слухає тебе, спадкоємцю, — пролунало знову в унісон.

Клід мовчки окинув все поглядом і прошепотів Торіну:

— Добре мати такого друга. Особливо, якщо раптом доведеться вести війну…

Торін кивнув. А Амілія вперше за довгий час нічого не сказала — лише стояла і мовчки дивилась на Астеля, в очах якого вперше за довгий час світилася впевненість.

Астель стояв нерухомо, сприймаючи кожен рух Білої гвардії як відлуння минулого. Його погляд — холодний і виважений — ковзнув по лицях гвардійців, що стояли на колінах. Але те, що він відчував усередині, було складніше: змішане полегшення, тривога і тиха рішучість.

— Вставайте, — спокійно сказав він. — Зараз не час для церемоній. Попереду — довгий шлях.

Гвардійці підвелися без слів, як один, мов за наказом, хоча ніхто більше нічого не промовив. Їхні обличчя залишались кам’яними, але щось у їхній поставі змінилось — тепер вони стояли не перед сином герцога, а поруч із командувачем.

Ніліан ступив уперед і перехрестив руки.

— Отже, у нас новий союз. — Він глянув на Астеля. — Що ж, спадкоємцю, куди поведе нас твоя північ?

Астель відповів не одразу. Він знову звернув погляд до карти, яку розгорнув ще вчора ввечері. Відзначені кристали, ядра, фрагменти артефакту — тепер усе набувало іншого значення.