Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— Трішки, бабусю, — відповів він. — Небагато.

— Більшість людей посміялась би з розповіді твоєї матері, — промовила вона. — Але не я. Я чула багато речей про пророцтва і богів. Грецькі, римські, китайські — усі вони пов’язані з нашою родиною. Я не сумнівалась у її словах про твого батька.

— Стривайте... що?

— Твій батько був богом, — чітко промовила вона.

Якби у бабусі було Почуття гумору, можна було б подумати, що вона жартує. Але бабуся ніколи не глузувала. Може, в неї почався старечий маразм?

— Годі на мене витріщатись! — випалила вона. — Немає в мене маразму. Хіба тебе ніколи не цікавило, чому твій батько так і не з’явився тут?

— Він...— Френк запнувся. Йому боліла втрата матері. І думати зараз ще й про батька зовсім не хотілося. — Він служив в армії, як мама. Він зник безвісти. В Іраку.

— Ба! Він був богом. Закохався у твою матір, тому що вона була природженим воїном. Вона була схожою на мене — сильною, хороброю, доброю і вродливою.

Сильною і хороброю — із цим Френк міг погодитись. Але уявити бабусю доброю та вродливою було значно важче.

Він досі підозрював, що вона трішки несповна розуму, і все ж запитав:

— Яким богом?

— Римським. Більше я нічого не знаю. Твоя мати ніколи не говорила, або, може, й сама не знала. Ураховуючи наше походження, немає нічого дивного в тому, що бог у неї закохався. Він певно знав, що в її жилах текла шляхетна кров.

— Стривайте... ми ж китайці. Навіщо римському богові стосунки з канадкою китайського походження?

Бабусині ніздрі роздулися до розміру кратерів.

— Коли б ти потрудився дослідити сімейну історію, Фаю, то може б і знав навіщо. Китай і Рим не такі вже й різні й не такі відособлені, як тобі могло здатись. Наша родина родом із провінції Ґаньсу, з міста, що колись мало назву Лі Гьєн. Але важливіше за це... як я вже казала, шляхетна кров. Кров князів і героїв.

Френк просто витріщався на неї.

Вона роздратовано зітхнула.

— Навіщо я марную свої сили на цього молодого вола? Ти дізнаєшся все в таборі. Можливо, твій батько тебе визнає. Але поки що я мушу розповісти тобі про цей шматок дерева.

Вона вказала на великий камін.

— Невдовзі після твого народження на нашому порозі з’явився гість. Я і твоя мати сиділи тут на дивані, точнісінько там, де зараз сидимо ми. Ти був крихітний. Вона загорнула тебе в блакитні пелюшки і колисала на руках.

Це мало б бути приємним спогадом, але бабуся розповідала про . нього таким гірким тоном, наче ще тоді знала, що Френк виросте величезним та незграбним роззявою.

— Біля вогню з’явилась жінка,— продовжувала вона. — Біла жінка — ґвайпо[16] — одягнена у блакитний шовк і з дивною накидкою, схожою на козячу шкуру.

— Козячу, — бездумно Повторив Френк.

Бабуся грізно на нього зиркнула.

— Так, прочисти собі вуха, Фаю Чжане! Я занадто стара, щоб розповідати все двічі! Жінка з козячою шкурою була богинею. Я такі речі одразу розумію. Вона усміхнулась до малюка — до тебе — і промовила до твоєї матері Чистою мандаринською, будь-чим присягнусь: «Він зімкне коло. Він поверне твою родину до її коріння й уславить вас». — Бабуся фиркнула. — Я не сперечаюсь із богинями, але ця, певно, бачила майбутнє не дуже чітко. Хай там як, вона сказала: «Він вирушить до табору й поверне вам добре ім’я. Він звільнить Танатоса від крижаних кайданів...»

— Хвилиночку, кого-кого?

— Танатоса, — нетерпляче промовила бабуся. — Грецьке ім’я Смерті. А тепер, можна я продовжу без переривання? Богиня сказала: «Пілоська кров перейшла цій дитині від матері. Вона отримає дар родини Чжан, але володітиме ще й силами свого батька».

Раптом сімейна історія припинила здаватись Френкові нудною. Йому страшенно кортіло запитати, що все це означає: сили, дари, пілоська кров. Що це за табір? І хто його батько? Але не хотілося знову переривати бабусю. Він хотів, щоб вона розповідала далі.

— За кожні сили потрібно платити, Фаю. Перш ніж богиня зникла, вона вказала на вогонь і сказала: «Він стане найсильнішим у вашому роді й найвеличнішим. Але мойри вирішили, що він має бути і найбільш вразливим. Його життя палатиме яскраво й недовго. Щойно згорить цей шматок дерева — он той, що на краю каміну, — твій син помре».

Френк ледве дихав. Він глянув на скриньку у своїх руках і на брудний від золи палець. Розповідь здавалась безглуздою, проте несподівано шматочок дерева в скринці наче став більш зловісним, холодним і важким.

— Це... це...

— Так, мій дубоголовий воле. Це та сама паличка. Богиня зникла, і я миттю висмикнула цей шмат дерева з вогню. Ми оберігаємо його відтоді.

— Якщо він згорить, я помру?

— Немає в цьому нічого дивного. Римляни, китайці... Людську долю часто можна передбачити, а іноді й надурити, принаймні на деякий час. Деревинка тепер у твоєму розпорядженні. Тримай її біля себе. Поки вона в безпеці, у безпеці й ти.

Френк потрусив головою. Йому хотілось заперечити все — сказати, що це просто дурнувата байка. Може, бабуся намагалась його налякати у відплату за розбиту порцеляну?

Але в її очах був виклик. Вона наче провокувала Френка: «Якщо не віриш — спали її».

Френк закрив скриню.

— Якщо це так небезпечно, чому б не оточити цю скіпку чимось, що не загориться, наприклад, металевою коробкою? Чому б не покласти її до сейфа у банку?

— Що б могло статися, — задумливо промовила бабуся, — якби ми оточили паличку іншим матеріалом? Може, ти б задихнувся. Я не знаю. Твоя мати нізащо б не ризикувала так. Вона ані на хвилину не розлучалась із нею, боялась, що щось піде не так. Банки можна пограбувати. Будівлі спалити. Дивні речі трапляються, коли хтось намагається надурити долю. Твоя мати вважала, що тільки з нею ця паличка у безпеці, поки не вирушила на війну. Тоді вона передала її мені. — Бабуся невдоволено зітхнула. — Емілі вчинила безрозсудно, коли пішла служити, хоч мушу визнати, я завжди знала, що така в неї доля. Вона сподівалася знову зустріти твого батька.

— Вона вважала... вона вважала, що він в Афганістані?

Бабуся розвела руками, наче це було поза її розумінням.

— Вона пішла. Відважно загинула.