Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

відчуттів вона випірнула лише на мить, почувши чийсь наче схлип чи протяжний стогін. Власний. Вона ридала, налякавши свого єдиного в житті коханця, а той гладив її плечі, не розуміючи, чому плаче ця жінка, чому вона так плаче, якщо сама недвозначно дала зрозуміти, чого хоче.

Не мала що йому сказати. Вона ніколи навіть не пробувала дізнатися, що воно таке, про що торочить Галка; не відгукувалася на залицяння й погляди, сповнені зацікавлення, не переходила межі, яку сама собі накреслила. А це все, виявляється, не вигадки, не жіночі побрехеньки, це правда, воно існує. Тим часом як вона сама – сама! – прирекла себе на двадцять років життя з чоловіком, який ніколи не давав їй того, що цей незнайомець, якого вона бачила вдруге й востаннє.

Тепер вона знала відповідь на запитання: чому? Чому Богдан так буденно, так запекло знущався з неї? Він був неспроможний викликати цей вибух, землетрус, цунамі. Або був переконаний, що це вона неспроможна на відгук. Звісно, він знав, він, певно, мав із чим порівняти. І от нарешті в нього є підстави сказати те, що казав уже не раз про «зрадливу бабську сутність». Але Наді вже байдужі його слова.

Дядько в майстерні на неї навіть не глянув. Схилився, вислухавши прохання, над підмізинним пальцем її правої руки.

– Що ж ви себе до такого довели? Тепер хіба надфілем.

– Чим?

Мовчки показав трикутну вузьку пилку.

– То що, ріжемо? – поправив на носі розгойдані окуляри й нарешті підвів погляд. – Тримайте руку нерухомо.

Гострий інструмент, схожий на пилку для нігтів, здавалося, не зможе вчасно зупинитися. Та він не завдав їй болю, перстень розкрився й відпустив палець на волю.

– Точно на лом здаєте? Камінь можу вам віддати, нам камінь не потрібен, тільки метал.

Дядько підколупнув, натиснув – жовто око з чорною зіницею вистрілило в стіну й відскочило вбік із сухим коротким дзенькотом. Залетіло кудись під тумбу. Майстер, крехчучи, нахилився.

– Не шукайте, він мені не потрібен.

Надя потерла палець. Ця борозна, звісно, залишиться шрамом назавжди.

Звідкись із запилюженого кута кімнати, куди не сягають ні сонячний промінь, ні погляд, ні віник, ні ганчірка, дивилося в темряву ліве око крокодила. Вело жінку сходами з майстерні, тротуаром до світлофора, пішохідною «зеброю»…

P. S. Через рік Богдан одружився із секретаркою спілки, старою дівою, яка років десять подавала йому виразні сигнали небайдужості. Він видав книжку малої прози і страждав, бо ніхто її не помітив, ані словом не відгукнувся – ні добрим, ні злим. З’явилася тільки пафосна рецензія від курвого сина Марчака, яку вони писали разом.

Дружина виявилася крикливою й вимогливою, але Богдан із цим мирився, усе-таки це краще, аніж зверхнє мовчання Наді, він знав, що зверхнє, завжди відчував, ніхто не переконав би його у зворотному. Тамара Федорівна переважно лежала в лікарні, там у Марчака невістка працює, він допомагав прилаштувати стареньку й перевести в реабілітаційний центр. Трохи вдома – і знову в лікарню.

Галка вийшла заміж, живуть із сином в чоловіковому особняку за містом. У Галки нове захоплення – вічнозелені рослини, висаджує їх на колишньому городі вигадливими композиціями: ялівець, пахісандру, самшит, магонію…

У Галчиній квартирі живе Надя. Орхідеї на підвіконні, здебільшого білі, та є й рожеві, про які вона завжди мріяла. Перспективи з житлом наразі жодної. А от у музеї зміни: Надя очолила відділ західноєвропейського мистецтва, незабаром поїде на конференцію у Відень. Закордонний паспорт отримала, мову підтягує вже кілька місяців, тричі на тиждень ходить на курси німецької. Уже навчилася непогано розповісти про Йозефа Ґрассі та Мартіно Альтомонте. Щодо особистого життя – у пошуках. І шукатиме, аж поки знайде, принаймні намагатиметься. Сорок років – лиш екватор життя, як каже один новий знайомий, він своє сорокаріччя відзначив років із двадцять тому. Цікавий такий дядько. Вони сидять поруч на заняттях з німецької.

Повертаючись до Матроської Тиші

Тобі йшлося про те, аби за будь-яку ціну потрапити в лікарню. Хай там що опинитись у цій неприступній фортеці, засипаній снігом, накритій низькими хмарами; проникнути за її грубі замкові мури, заґратовані вікна, замкнені двері. За… за… за… – усередину, аби бути разом.

Хіба невидимкою стати – інакше ніяк.

Головний вхід давно й надійно неприступний, нездоланний, а до бокового – витоптана стежка в снігу, і там при вході, за масивними рипучими дверима на тугій пружині, у кімнаті під високим склепінням тривав прийом. Молоденька, енергійна лікарка гортала історії хвороби, оглядала дітей, вимагала від татів та мам стислих відповідей на конкретні запитання, і ті справді говорили коротко, бо до того спонукала манера спілкування беземоційної медпрацівниці. Діти поводилися, на диво, чемно; навіть у коридорі говорили пошепки, тулилися до батьків, ті тупцювали в черзі, розглядаючи малюнок на витертих пощерблених кахлях. Хтось обізнаний ділився знаннями про внутрішні правила цього особливого закладу, оповідача обступали, ловили кожне слово.

А правила були такі. Відвідини заборонені. Якщо дитині призначать курс лікування – а це щонайменше – на місяць, то все, прощайтеся, зціпивши зуби, на увесь термін; бреши, що хочеш, обіцяй, що можеш, бо незворушна медсестра візьме твоє дитя за руку, проведе до старого ліфта з крихітним ілюмінатором у металевих дверях, малеча обернеться, кинувши розгублений погляд, – і зникне в череві заґратованого батискафа. Чекати й чекати від тої миті далекої виписки, катуляти в думках примарну ідею: хоч би одним оком глянути, що там, у тому відділенні, робиться, які палати, які ліжка, як тих дітей лікують, чим годують, чи тепло їм і хто там ходить біля них. Але батькам сказали: чекати.

Батьки згодні на все. Чекати так чекати.

Лікарняний корпус ховався за високим парканом на вулиці із назвою Матроська Тиша, поблизу відомої тюрми, у столиці вже неіснуючої держави. У цей медичний центр привозили дітей з усіх усюд, лікарі безжально й прямо називали діагнози. Це була хороша клініка, лікування допомагало багатьом, бодай на певний час, а жорсткі правила диктувала сувора, як зима за вікном, необхідність: найменша інфекція могла наробити непоправної біди, звести всі зусилля нанівець. Тому дітей ув’язнювали у відділенні, ізолювавши від зовнішнього світу. За особливої необхідності можна було зателефонувати з єдиного доступного телефону.

Тобі невимовно пощастило. Ти почула уривок розмови: мама хворої дівчинки мусила негайно повертатися додому, у Білорусію, невідомо, як надовго, а без санітарки у відділенні – ніяк; це ще