Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

Почав спускатися вниз, у бік міста, подумки прикидаючи можливі сценарії розвитку подій. Кожен починався від ключового припущення, що вбивця або Будник, або не Будник. Усі вони були однаково безглуздими й невірогідними. Відчуваючи, як у ньому зростає відчай, він ішов дедалі швидше й коли нарешті зупинився біля кафедрального собору, то вже добряче засапався.

Костьол був такий собі, не гарний і не поганий, доволі великий — цегляна готична брила з дочепленими барочними елементами на фасаді. Усі гіди, як один, вихваляли костьол, розводячись над його стародавньою історією, проте на Шацького будівля не справляла жодного враження, особливо відтоді, як він довідався, що найгарніша частина, тобто шпичаста вежа, була результатом неоготичної перебудови наприкінці XIX століття. Підійшов до бічного входу, там висів свіженький, явно сьогодні повішений напис: «Відео- та фотозйомка категорично заборонені!!!» Медіа, вочевидь, далися церковникам взнаки.

Увійшов досередини.

Як на великодній тиждень, храм був дивно порожній. Лише один, схожий на туриста, чоловік роздивлявся інтер’єр, а на лавах не було нікого. Біля хорів чоловік і жінка однаковими рухами мили кам’яну підлогу. Шацький вдихнув неповторний, ні з чим незрівнянний запах старого костьола, почекав трохи, доки очі звикнуть до напівмороку й роззирнувся. Він був тут уперше. Сподівався готичної монументальної строгості, чогось схожого на кафедральний собор святого Яна у Варшаві, а тим часом сандомирська базиліка анітрохи не пригнічувала своєю величністю. Шацькому сподобалося, що архітектонічний скелет — колони й ребра склепіння — були не із червоної цегли, а з білого каменю, який надавав приміщенню вишуканості. Повільними кроками, як він звик у костьолі, Теодор пройшов між лавами й зупинився посередині головної нави, під імпозантною кришталевою люстрою. З одного боку в нього були хори, увінчані короною органа, з іншого — головний вівтар і пресвітерій — усе по-бароковому пишне. Мармурова купіль на пузатій ніжці, золоті рами в бічних вівтарях, усі ці вигадливі орнаменти, пухкенькі янголи й темні олійні картини немовби волали: «Агов, нас зроблено у XVIII столітті!»

Шацький проходжувався між колонами, байдуже роздивляючись скульптури й картини із зображеннями святих, на мить зупинився перед пресвітерієм, що його якийсь сандомирський Джотто досить вдало оздобив сценами з Нового Завіту. Шацький дивився на Останню вечерю, воскресіння Лазаря, на Пилата, Юду й Хому — комплект невмирущих мотивів, які чи не двом мільярдам людей дарують почуття впевненості, спокій та усвідомлення того, що вони можуть чинити, як їм заманеться, бо зрештою Господь однаково найдужче любить своїх марнотратних синів. Ще одне хобі для навіжених, хай вам грець. Шацький потер обличчя долонями, його охопила неймовірна нудьга.

Рвучко відвернувся від вівтаря, не для того він сюди прийшов, щоб захоплюватися другорядним європейським мистецтвом. Швидко попрямував головною навою, між лавами, у бік хорів. Під люстрою спробував обійти чоловіка, який одноманітними, розміреними рухами робота мив підлогу. Рух швабри був, наче метроном.

— Не по мокрому, — попередив чоловік.

Шацький зупинився. Чоловік припинив миття й глянув йому в очі. Землисто-сіра шкіра, сповнений смутку погляд, чорна, застебнута під шию, сорочка. Він скидався трохи на зомбі, трохи на бомжа — справдешній католик, радісний і щасливий, що Господь прослав перед ним світлий шлях просто до неба. Шацький мовчки відступив назад і краєм сухої підлоги пройшов до бічної нави. Кроки заглушували ритмічне човгання швабри, яка продовжувала свої дії.

Не було жодних сумнівів, де саме знаходиться славетна картина. На західній стіні, обабіч входу до бабинця висіли чотири великі полотна. Дві перші вельми натуралістично зображували дві різанини, судячи за виглядом нападників — татарську або монгольську навалу. На першій картині невірні розправлялися з мешканцями Сандомира, на другій — із легко впізнаваними через їхні білі хламиди домініканцями. По той бік від входу — знову різанина й палаючий замок, цього разу на татарів не схоже, мабуть, Потоп — ніхто так не полюбляв влаштовувати пожежі й висаджувати в повітря, як шведи, справжні шанувальники вибухівки, до речі, задовго до Нобеля. А четверте полотно? Прокурор Теодор Шацький зупинився просто перед ним, схрестивши руки на грудях. Невже воно може мати щось спільне з убивством Ельжбети Будник? Невже їм справді доведеться шукати релігійного шаленця? Обернувся в бік вівтаря й подумки попрохав Бога, щоб це було не так. Із релігійними шаленцями справи найгірші. Такий злочинець означає тонни паперів, юрби спеціалістів, суперечки про осудність — суцільна мука, а якщо йдеться про вирок, то тут узагалі лотерея, незалежно від доказових матеріалів.

Шацький молився й думав. Ліворуч до нього неухильно наближалося човгання костьольної швабри. Цього разу жінка. Переставила відро, почала мити, дійшла до ніг Шацького. Припинила роботу й вичікувально глянула. Була так само сповнена світла й радості віри, як і її колега. Крамниця із причандаллям для самовбивць миттєво взяла б її на роботу. Прокурор відступив на крок і пішов до виходу вузенькою доріжкою сухої підлоги. Не було сенсу витріщатися на червону завісу, яка закривала суперечливу картину. На втіху вірянам, аби ті не казали, що немає на що дивитися, на тканині висів портрет Івана-Павла II.

Шацький знав, що було на картині, бачив її в інтернеті. Карло де Прево, може, і не був гарним художником, але явно мав хист до зображення жахіть і здатність малювати такі собі комікси, що сподобалися тодішньому архідияконові собору, який і замовив художникові картини для храму. А що архідиякон Жуховський був істинним християнином і запеклим ворогом юдеїв, де Прево увічнив єврейські злочини, вчинені на сандомирських дітях. На картині були євреї, що купували дітей у матерів і перевіряли їхню вгодованість, мов у худоби на ярмарку, були євреї-вбивці, були фахівці з виточування крові за допомогою бочки з наїжаченими гвіздками, був навіть пес, що пожирав рештки немовлят. Шацькому найдужче запам’ятався вигляд розкиданих по землі дитячих трупиків.

Йому не вдалося дійти до дверей, між ним і виходом з бічної нави були три метри мокрої, свіжо помитої підлоги. Хотів було просто зробити три великі кроки, але щось його зупинило. Не було кроків, не було човгання. Чоловік і жінка стояли, спершись на свої швабри в однакових позах, і дивилися на нього здалеку. Спершу він хотів стенути плечима й вийти, але в їхніх очах був такий смуток, що Шацький зітхнув і почав шукати шляху по сухому. Доріжка звивалася; почуваючись, мов щур у лабіринті, Теодор дійшов до протилежної стіни костьола, дуже далеко від виходу. Та здавалося, що тепер дорога до вівтаря вільна, і тим боком він дійде до