Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Відлуння минулого в дитячих очах, де тіні спогадів зустрічаються з променями нової надії

Роки плинули, залишаючи на полотні їхнього спільного життя ніжні мазки спогадів та глибокі відбитки пережитого. Маленька Оленка зростала, вбираючи в себе атмосферу творчості та любові, що панувала в їхньому домі. Її допитливі оченята, здавалося, вбирали кожну ноту, кожен жест, кожне слово, що лунало навколо. Вона обожнювала слухати, як мати співає, її дзвінкий дитячий сміх часто переплітався з чарівними мелодіями, що линули з-під пальців батька, коли той сідав за старенький рояль у вітальні.

Вітальня, з великими вікнами, крізь які вранці пробивалося лагідне сонячне світло, була серцем їхнього дому. На стінах висіли портрети великих композиторів, їхні мудрі погляди ніби спостерігали за життям цієї музичної родини. Книжкові полиці, вщерть заповнені томами нот та літературних шедеврів, свідчили про їхні спільні захоплення. У кутку кімнати, біля каміна з вишуканим ліпним декором, стояв той самий рояль, що колись об'єднав їхні серця. Його відполірована до блиску кришка відбивала світло, створюючи затишну атмосферу.

Оленка часто крутилася біля батька, коли той грав, її маленькі ручки несміливо торкалися клавіш, намагаючись вторити знайомим мелодіям. Данило з ніжністю брав її ручку у свою, показуючи, як правильно ставити пальчики, як відчувати ритм. У ці миті його обличчя, зазвичай зосереджене та серйозне, розквівало щирою батьківською усмішкою.

"Тату, а розкажи мені про ту пісню, яку ти зараз граєш," – просила Оленка своїм дзвінким голосочком, вмостившись на колінах у батька. Її великі карі очі, такі схожі на очі Софії, дивилися на нього з цікавістю.

Данило відкладав руки від клавіш і обіймав донечку. "Це дуже стара мелодія, Оленко. Її написав один великий композитор багато років тому. Вона про любов, про ніжність, про втрату і про надію."

"А ти її любиш?" – запитувала Оленка, уважно слухаючи кожне його слово.

"Люблю, моя люба. У ній є щось особливе, щось таке, що торкається самого серця." Його погляд на мить ставав задумливим, і Софія, яка спостерігала за ними з крісла біля вікна, розуміла, що в цій мелодії для Данила звучали відголоски минулого, спогади про Олену, його першу любов.

Софія ніколи не ревнувала Данила до спогадів про його першу дружину. Вона розуміла, що Олена назавжди залишиться частиною його життя, частиною його історії. І вона цінувала його щирість, його відкритість у розмовах про минуле. Її власна любов до Данила була настільки сильною та всеосяжною, що в ній не залишалося місця для заздрості. Навпаки, вона відчувала співчуття до його втрати та вдячність за те, що він знову знайшов щастя поруч з нею.

Оленка росла дуже музичною дитиною. Вона з ранніх років проявляла інтерес до співу, наслідуючи свою матір. Її тонкий голосочок часто лунав у їхньому домі, наповнюючи його радістю та світлом. Софія з ніжністю навчала її перших пісень, показуючи, як правильно дихати, як відчувати мелодію.

"Мамо, а коли я виросту, я теж буду співати на великій сцені, як ти?" – запитувала Оленка, її очі сяяли мріями.

Софія обіймала донечку та ніжно цілувала її в маківку. "Звичайно, моя люба. Якщо ти цього захочеш усім серцем і будеш наполегливо працювати, твоя мрія обов'язково здійсниться."

Проте, Софія та Данило ніколи не нав'язували Оленці свої музичні вподобання. Вони хотіли, щоб вона сама обрала свій шлях у житті, щоб її талант розквітнув природно, без будь-якого тиску. Вони лише оточували її любов'ю, підтримкою та атмосферою творчості, даючи їй можливість вільно досліджувати світ мистецтва.

Одного разу Оленка принесла зі школи малюнок. На ньому були зображені дві жіночі постаті на великій сцені, одна висока та елегантна, в розкішній сукні, а інша – молода та сяюча, з променистою усмішкою.

"Це ти і Агнеса Левицька," – сказала Оленка, показуючи малюнок батькам.

Софія та Данило перезирнулися. Минуле, здавалося б, давно відійшло в тінь, але його відлуння іноді поверталися несподівано.

"Так, Оленко," – спокійно відповіла Софія. – "Колись ми співали в одному театрі."

"А чому ви більше не співаєте разом?" – запитала Оленка, її дитяча безпосередність не знала кордонів.

Настала тиша. Данило взяв малюнок у руки та уважно розглянув його.

"Розумієш, Оленко," – почав він, підбираючи слова. – "Іноді між людьми виникають непорозуміння. Іноді їхні шляхи розходяться."

"Але ж ви обидві так гарно співаєте," – наполягала Оленка.

Софія обійняла донечку. "У житті не завжди все буває так, як нам хочеться, моя люба. Але головне – це залишатися вірним собі та своїй мрії."

Ця дитяча розмова змусила Софію та Данила знову згадати ті непрості часи, коли за лаштунками оперної сцени вирували не лише пристрасті, але й підступні інтриги. Вони знову відчули вдячність за те, що змогли подолати всі перешкоди та зберегти своє кохання та свою сім'ю.

Оленка росла, і її інтереси ставали все різноманітнішими. Крім музики, вона захоплювалася малюванням, літературою, театром. Софія та Данило підтримували всі її починання, намагаючись дати їй можливість всебічно розвиватися. Вони водили її на виставки, в музеї, на дитячі вистави, намагаючись розширити її кругозір.

Проте, музика завжди залишалася особливою частиною її життя. Вона із задоволенням слухала виступи батьків, іноді навіть пробувала підспівувати їм. У її дитячих очах Софія та Данило бачили відблиск власної пристрасті до мистецтва, і це наповнювало їхні серця тихою радістю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍