Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

звідти світ, який іще не народився. Кожне бачить себе в іншому. У тому царстві немає такої речі, яка була б непрозорою. Немає там нічого непроникного, каламутного, і світло зустрічається зі світлом. Усі перебувають повсюди, й усе є всім. Кожна річ — це всі речі. Сонце — це всі зорі, а кожна зірка — це всі зірки та сонце. Тут ніхто не має відчуття, що він ходить по чужій землі». Але цей досконало організований світ, цей апофеоз уподібнення та взаємодії — ще не вічність. Це сусіднє з нею небо, ще не очищене від чисел і простору. До споглядання вічності цього світу універсальних форм закликає такий уривок із п’ятої книги: «Нехай люди, які в зачаруванні дивляться на цей світ — на його всеоб’ємність, красу, на впорядкованість його безперервного руху, на видимих і невидимих богів, які в ньому живуть, на демонів, дерева і тварин, — піднесуть свої думки до Реальності, бо все це — лише її віддзеркалення. І тоді вони побачать збагненні форми, не позичені у вічності, а справді вічні, й побачать її капітана — чистий Розум, і недосяжну Мудрість, і справжній вік Хроноса{71}, чиє ім’я — Повнота. Усе, що безсмертне, перебуває в ньому — кожен розум, кожен бог і кожна душа. Він повсюди — куди йому йти? Він щасливий — навіщо йому переміни та випробування? Він усе мав від самого початку і все потім здобув. Усе належить йому в єдиній вічності, тій вічності, яку наслідує час, обертаючись навколо душі, час, який завжди прагне розлучитися з минулим, завжди поривається в майбутнє».

Неодноразове застосування множини в попередніх абзацах може збити нас з пантелику. Ідеальний світ, до якого запрошує нас Плотін, не так тяжіє до мінливості, як до наповненості; у ньому все ретельно підібрано, він не терпить ані повторювань, ані надмірностей. Це застиглий у нерухомості й жахливий музей платонівських архетипів. Я не знаю, чи його бачили якісь смертні очі (я не говорю про візіонерські фантазії чи кошмарні видіння) і чи той стародавній грек, який його вигадав, бодай один раз його собі уявив, проте у своїй уяві я таки бачу в ньому щось від музею — музею застиглого, страхітливого, де все ретельно розкласифіковане й занумероване. Тут ідеться про суто особисту уяву, яку читач може й знехтувати; але немає ніяких підстав нехтувати бодай загальні відомості про платонівські архетипи або первісні причини, або ідеї, які населяють і утворюють вічність.

Тут не місце для того, щоб детально обговорювати систему Платона, але кілька вступних зауважень зробити можна. Для нас остаточна й тверда реальність речей — це матерія, електрони, що обертаються навколо атомних ядер, наче супутники навколо небесних світил; для тих же, хто мислить по-платонічному, реальність — це вид, форма. У третій книзі «Еннеад» читаємо, що матерія — нереальна; це чиста й порожня пасивність, яка набуває універсальні форми, як набуває їх дзеркало. Вони збурюють і наповнюють матерію, проте не змінюють її. Її наповненість — це якраз наповненість дзеркала, яке вдає, ніби воно повне, будучи порожнім; це привид, який не зникає, бо він навіть не наділений спроможністю припинити своє існування. Головне й фундаментальне — у формах. Про них, набагато пізніше повторюючи Плотіна, так сказав Педро Малон де Чайде{72}: «Щоб збагнути дії Бога, уявімо собі, що ми маємо восьмикутну печать, на одній з граней якої викарбувано лева; на другій — коня; на третій — орла, і так само на кожній з інших сторін викарбувано своє зображення; і ось на одному шматку воску ми витискаємо лева; на другому — орла; на третьому — коня; безперечно, все, що є на воску, є й на золоті, й ви можете витиснути на ньому лише ті зображення, які там викарбувані. Але між цими зображеннями на різних матеріалах існує істотна різниця, бо віск залишається воском, і ціна йому невелика; але золото — це золото, і коштує воно дорого. Так і у світі створінь ці досконалості є скінченними і малоцінними; у Бога ці досконалості із золота, вони — сам Бог». Звідси можна зробити висновок, що матерія — ніщо.

Хай би навіть цей критерій здавався нам поганим і малозрозумілим, а проте ми застосовуємо його щодня. Розділ із Шопенгауера — це не папір із ляйпцізької друкарні, не відбитки літер на ньому, не витончені округлості готичного шрифту, не вервечки звуків, ним зображуваних, і навіть не та думка, яку ми складаємо про нього; Міріам Гопкінс{73} створена з Міріам Гопкінс, а не з тих азотистих або мінеральних сполук, гідратів вуглецю, алкалоїдів та нейтральних жирів, з яких складається недовговічна субстанція того легкого сріблястого привида, якого ми бачимо на екранах голлівудських фільмів. Ці міркування, побудовані на очевидних прикладах та цілком доступних софізмах, допоможуть нам примиритися з тезою Платона. Ми сформулюємо її так: індивіди та речі існують тією мірою, якою вони невідокремні від того виду, який їх формує і який є їхньою перманентною реальністю. Ось один з вельми переконливих прикладів: пташка. Звичка жити у зграї, невеличкі розміри, незмінність зовнішніх ознак, одвічний зв’язок зі світанками та сутінками, той факт, що ми частіше слухаємо їхнє щебетання, аніж дивимося на них, — усе це спонукає нас визнати пріоритет виду і майже цілковиту незначущість індивіда[22]. Кітс{74} навряд чи помиляється, коли думає, що соловейко, чиїм співом він зачарований, це той самий соловей, якого чула Рут, коли йшла через засіяне пшеницею поле біля юдейського Віфлеєма. Стівенсон підносить на п’єдестал єдину пташку — «солов’я, який поглинає час». Шопенгауер, палкий і проникливий Шопенгауер, теж прилучається до цієї дискусії: він говорить про чисту тілесну актуальність, у якій живуть тварини, про те, що вони не знають ані смерті, ані спогадів. Після цього він додає, не без усмішки: «Коли я скажу вам, що мурий кіт, який грається тепер на подвір’ї, — це той самий кіт, який вистрибував і пустував п’ятсот років тому, ви можете думати про мене все що завгодно, але ще більшою дурістю було б думати, що це якийсь інший кіт». І далі: «Доля та життя левів вимагають левиності, що постає в часі як такий собі безсмертний лев, що підтримує своє існування через безперервну повторюваність індивідів, чиє народження та смерть — не що інше, як биття пульсу цього невмирущого лева». А трохи раніше: «Нескінченна тривалість передувала моєму народженню — ким був тоді я? З погляду метафізики я