Івлін Во - Жменя праху

— Так.

— Дивний у неї смак... А як звуть її чоловіка?

— Тоні Ласт. Жахливий будинок, правда?

— Невже? Я не дуже придивляюсь до будинків.

Коло місіс Реттері не треба було дуже впадати. Після обіду вона дістала чотири колоди карт і заходилась розкладати на столику в кімнаті для курців неймовірно складний пасьянс, яким розважалася цілий вечір.

— Не чекайте мене,— сказала вона.— Я не піду спати, поки він не вийде. Це іноді забирає кілька годин.

Їй показали, як вимкнути світло, й лишили за пасьянсом.

Другого дня Джок сказав:

— У тебе на фермі є свині?

— Є.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я піду подивитись на них?

— Нітрохи. Тільки навіщо воно тобі?

— А там є який-небудь доглядач, що зможе розказати мені про них?

— Є.

— Ну, то я піду туди на весь ранок. Незабаром я маю виступати в палаті з промовою про свиней.

Місіс Реттері вони не бачили аж до полудня. Тоні гадав, що вона спить, коли раптом вона вийшла з малої вітальні в комбінезоні.

— Я встала давно,— мовила вона.— Зійшла вниз, а робітники якраз обдирали стелю. Я не втерпіла й узялася їм помагати. Сподіваюся, ви не проти.

Пополудні вони поїхали до стаєнь по сусідству — вибрати коней. Після чаю Тоні сів писати листа до Бренди; за останні кілька тижнів він призвичаївся до писання листів.

«Як гарно було в неділю,— писав він.— Дякую тобі тисячу разів за твою ласку. Я так хотів би, щоб ти приїхала й на наступну неділю або лишилася б надовше цього разу, проте я все розумію.

Зухвала блондинка зовсім не така, як ми гадали,— дуже спокійна й стримана. Взагалі Джокові до смаку зовсім інший тип жінок. Я певен, що вона навіть не знає, ні де гостює, ні як мене звати.

Робота у малій вітальні посувається добре. Сьогодні майстер сказав мені, що під кінець тижня вони почнуть обшивати стіни хромованими панелями. Мою думку ти знаєш.

У Джона тільки й мови, що про завтрашнє полювання. Сподіваюся, він не скрутить собі в’язів. Джок та його 3. Б. теж їдуть».

Поблизу Геттона були три мисливські округи; пігстентонцям, що там полювали, припали під час поділу найгірші місця, і вони страшенно заздрили на бейтонські ліси. З них були не дуже дружні мисливці — вони й один одного зневажали, і чужих не терпіли, і завжди сварились між собою; об’єднувала їх тільки спільна неприязнь до мисливського старости. Полковник Інч нічим не заслужив цієї традиційної для мисливців непопулярності: він був нерішучий, непоказний чоловік і багато своїх грошей укладав у справи округи. Сам він дуже рідко брав участь у полюванні з гончаками; в такі дні його частіш можна було побачити десь в іншому кінці округи — він понуро їхав путівцем, жуючи імбирні пряники, або важко трюхикав надвечір полями — самотня червона постать на тлі зораної землі,— озираючись довкола в ранньому присмерку або розпитуючи стрічних селян про дорогу. Єдиною втіхою, що він мав із цього звання,— правда, для нього досить істотною,— було те, що він міг про нього згадати на зборах правлінь різних товариств, де він головував.

Пігстентонці збиралися двічі на тиждень. У середу їх рідко приїздило багато, але до Геттона з’їжджалося чимало, бо там були найкращі місця, а перспектива частування принаджувала туди й багатьох витривалих літніх дам із сусідніх мисливських округ. Сходились пішки та з’їжджались хто на чому й глядачі — одні, більш-менш знайомі з Тоні, товпились коло столу з закусками, інші скромно отиралися ззаду. Племінниця містера Тендріла, що саме гостювала в нього, приїхала на мопеді.

Джон стояв коло Грома, схвильований і гордий. Бен позичив у сусіда-фермера дебелу й дужу кобилу; він сподівався ще пополювати сам, коли Джона відвезуть додому. Джон допросився, щоб няню лишили вдома, і вона разом з покоївками виглядала з вікна на другому поверсі; того дня вона не мала влади. Ще одягаючи Джона, вона лютувала.

— Як лисицю зацькують при мені, то полковник Інч, мабуть, і мене помаже кров’ю.

— Нічого при тобі не зацькують,— відказала няня.

А тепер вона крізь вузеньке віконце-амбразуру дивилась на метушню внизу. «Все це дурні вигадки Бена Гекета»,— думала вона. Їй осоружне було все — і гончаки, і полковник, і саме полювання, і псарі, й доїжджачі, і племінниця містера Тендріла в макінтоші, і Джок у чудернацькому мисливському костюмі, і місіс Реттері в циліндрі та візитці,— вона й гадки не мала, як підозріливо поглядають на неї жертводавці; й усміхнений Тоні, що розмовляв з гостями, і навіжений дідуган з тер’єрами, і репортер-фотограф, і гарненька міс Ріпон, що не могла дати ради молодому коневі, який гарцював бокаса по лужку, і конюхи, і запасні коні, й несміливі, нікому не знайомі глядачі далеко позаду — все це були дурні вигадки Бена Гекета. «Вчора дитина заснула аж об одинадцятій,— думала вона.— Так її збаламутили».

Нарешті всі рушили до Брутонського лісу; шлях туди пролягав південною алеєю через Комптон-Ласт, далі по шосе якихось півмилі, а тоді полями.

— Джонові я дозволяю доїхати лише до узлісся,— сказав Тоні.

— Слухаю, сер, тільки хіба ж воно завадить, коли хлопець подивиться, як гончаки виженуть звіра.

— Ваша правда.

— А якщо звір побіжить до садиби, то теж не буде ніякої шкоди, як ми обережненько поїдемо слідом стежечками та через хвірточки.

— Та вже ж, тільки щоб за годину Джон був дома.

— Ви ж не захочете, щоб я забрав його додому, поки звіра не вполюють, правда ж, сер?

— Гаразд, але на першу Джон мусить бути дома.

— Покладіться на мене, сер. Не журися, синку,— сказав він Джонові,— надивишся ти й на полювання.

Вони зачекали, поки проїдуть вершники, а тоді потюпали помаленьку слідом. За ними назирці повільно посувалися машини, оповиті вихлопними газами.

Джон засапався, у нього паморочилося в голові. Грім мотав головою й гриз вуздечку. Двічі він хотів був відбитися від мисливців і возив Джона по колу, тож Бен сказав: «Придерж-но його, синку»,— і під’їхав ближче до хлопчика, щоб схопити за повіддя, якщо Грім заноровиться. Поні рвонув зненацька вперед, і Джон з несподіванки мало не вилетів із сідла, але встиг схопитися за нього й винувато поглянув на Бена.

— Щось я сьогодні дуже погано їжджу. Як