Володимир Лис - Стара холера

Біля хати Адам опустився на низеньку лавочку, яку сам колись збив. На душі було вкрай мулько. І не тільки образливо – за Федота, якого Катя зраджувала, за себе, дурного Адама, якого Катруся називала Адамчиком і Дамчиком. І за Катю, наче вона зраджувала й саму себе. Не тільки образливо. Відчував щось більше, гірше.

«Катрусі нема, вона померла, – раптом подумав. – Померла, зувсім померла, от яка біда».

Серед вечірньої, чи вже й нічної, пори почулися голоси. Вони посилювалися, розривали тишу на клапті: «Гірко! Гірко!» Йому й справді було дуже гірко. І ще якось, ніби наївся чогось такого, що від цього довго доведеться одмивати рота.

Він устав, випростався й ледь не впав. Тіло огорнула втома, мовби розсувала його, робила ширшим й рідшим, дивна млість.

«Павлику, мені було дуже добре».

Ні, не так. «Павлусю, як мені було добре».

Невже Павло Грицишин, чоловік, який возив на машині голову колгоспу… Схожий голос… Молодший за Катю (Катрусею, Котенятком Адам уже ніколи її не назве), кажуть, от-от має женитися на молодій бухгалтерці з їхньої контори… І ходить до Ка… Адам не зміг вимовити це ім’я. Може, й воно вмерло?

«Я ніц не розумію в цьому світі, – подумав. – Адаме, треба втікати до тих стовпів, що мусять тримати небо…»

І вирішив, що до хати не піде. Перекочує, доночує десь на фермі. А то ще вранці, як встане сам, щоб іти до корів, яких треба пасти, пасти, пасти… побачить, як той виходить з її хати.

Розділ 14

З того пам’ятного вечора Степан став ночувати у Лізи, щоправда, тільки з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю. Бо в решту днів, щоб встигнути на маршрутку, яка довезе до уроків у те його село, треба було вставати дуже рано – о п’ятій. А Ліза не хотіла, щоб він з’являвся до своєї дітлашні невиспаним. Хоча й бажала, щоб він лишався в неї якомога довше. Цей худющий сором’язливий довготелесик виявився на диво ніжним. У коханні й ставленні до її тіла. А коли він проводив довгими пальцями («У мене злодійські пальці», – усміхався він. «Музичні», – заперечувала Ліза) по її плечах, а особливо хребту, Ліза мліла. Всі на світі мурашки танцювали під його «злодійськими» музичними пальцями, а потім непомітно розбігалися, й на Лізиній спині росли маки. Принаймні їй так хотілося.

Він сказав:

– Навчи мене кохатися…

Так просто, ніби промовив: «Навчи мене добре заварювати каву, як ти вмієш», чи смажити деруни, які він, виявляється, дуже любив, чи робити ще щось… Ліза хотіла розсердитися (що він про неї думає!), але не вийшло. Не сердилося. Не гнівалося. Гнівалка зламалася перед його роззброювальною наївною усмішкою.

Тільки й відповіла:

– Хіба цьому вчаться?

– Ага. – Він дивився чомусь щасливо, так вона вирішила, майнуло, що щасливо. – Вчаться. А я твій першоклашка. Степашка – першоклашка…

– Степашка-першоклашка, – повторила Ліза, а він, Степашка-першоклашка, раптом взяв за руку і підклав її долоню під свою щоку. А перед тим, як підкласти, поцілував. Швидше просто торкнувся губами. Але той доторк зробив Лізу ще щасливішою, ніж була до цього моменту. І їй захотілося стати вчителькою Степашки-першоклашки. Цього дурника, вчителя малих вредних розумах, як він казав. Її дурника. До якого вона потяглася вустами. І тілом, всім тілом.

Її Степан хотів, щоб вони вже подавали заяву до РАЦСу, чи куди там, одружилися, як він бажав, до Різдвяного посту, а перед тим поїхали б до його батьків на Вінниччину. Ліза відповіла, що спішити не тре’ вона хотіла справити весілля навесні, коли зацвітуть садки, у неї був пунктик: сфотографуватися, зазнімкуватися, зрештою, зробити селфі в білій фаті на тлі весняного білого шумовиння. Хіба не клас?! І Степан згодився – хай вже так буде, до того часу й він підзаробить десь грошенят. «Не треба», – казала Ліза. «Треба», – впирався він.

Осінь уже переставала засипати листям Київ, її місто, і потроху лякливо готувалася до приходу зими. Дражнилася теплим подихом, бо їй, як і Лізі, дуже хотілося жити. Втім, Лізі не просто хотілося жити, вона цього не помічала, жила, щасливо жила. Розширювала, розсувала життя коханням. Дихала. Подумки співала. Продавала квіти, і її дивувало, як люди не помічають, що вона щаслива, й не купують більше квітів. Квіти ж самі тепер просилися до їхніх рук.

У Лізи, як і всіх базарників, великої армії людей, які працювали на ринках і риночках, вихідний був у понеділок. Раніше, влітку, коли в Степана ще тривали канікули-відпустка, то був день їхнього свята вдвох.

Тепер Ліза сказала, що то буде їхній «розвантажувальний день від кохання». Бо в нього, її коханого, були уроки, а в неї… просто вільний день. Іноді вона вешталася Києвом, сама чи з подругами, а частіше сиділа вдома й сумувала. За Степашкою-першоклашкою. Сум був особливим, трішки дратівливим і довгим, наче розтягнута гумова стрічка, але й приємним своїм чеканням наступної зустрічі. Ліза заварювала каву, опісля слухала музику чи дивилася черговий ранковий серіал і ждала його дзвінка, коли закінчаться уроки.

– Я тебе ревную до понеділка, – сказав Степан.

– А я тебе до всіх інших днів, – сказала Ліза. – Коли ти не зі мною.

І вирішила, що то дурня, оті «розвантажувальні дні від кохання». Дурня, бо… бо дурня…

«Я їх скасовую», – сказала собі Ліза.

У понеділок, коли й прийняла таке рішення, вона зібралася з’їздити на Правий берег, заглянути в якийсь бутик-шмутик. Так і зробила. Деякі бутики, особливо на Хрещатику, були для неї недосяжні за ціною, але Ліза втішала себе тим, що тепер і в «секонд-хендах», яких у Києві, як і скрізь, хоч за псами кидайся, іноді можна придбати за копійки-гривняки таку ж новеньку річ, яка в бутиках дражнилася ціною в тисячі. То була одна з життєвих загадок, які Ліза не могла розгадати, просто тішилася, що таке іноді трапляється.

Вона вирішила назад піти пішки через міст, крайній міст, як його називала, хоч він таким не був: часу багато, погода гарна, тепла, куди їй спішити. А ще Ліза любила… боятися. Ставати, спершись на поручні, дивитися вниз на далеку сіру і глибочезну воду й уявляти, як вона туди падає. Летить, а потім вода її поглинає. Від того страху більше хотілося жити. Поспішно рушила і старалася не дивитися вбік. Де вода… Після такого манливого страху хотілося швидше перейти міст і річку,