Максим Яковлев - Теорії змов. Як, Максим Яковлев

ми також дізнаємося, що абсолютна більшість опитаних (95 %) абсолютно або скоріше згодні з судженням «Я вважаю себе громадянином України». З наведених відсотків стає зрозуміло, що респонденти, мабуть, могли обирати кілька варіантів відповідей на позначення власної ідентичності. Українців, згідно з одержаними результатами, серед тих, хто вважає себе «громадянами колишнього СРСР», — 26 %, тобто менше, ніж етнічних росіян — 38 %. «Кожен десятий вважає себе радянською людиною, громадянином колишнього СРСР (9 %)» — читаємо в публікації «Дзеркала тижня» від 4 жовтня 2012 р., в якій представлені результати опитування, проведеного Research & Branding Group у період з 14 по 25 вересня 2012 р., в якому інформацію збирали методом особистого інтерв’ю у 24 областях України та АР Крим 110. «Вважають себе громадянами СРСР близько 3 % українців» — читаємо заголовок ще однієї публікації у «Дзеркалі тижня» від 1 лютого 2017 р. 111, в якій читачів знайомлять з опитуванням громадської думки, проведеним Research & Branding Group в період 1–10 грудня 2016 р. серед 1803 людей по всій території України, за винятком Криму та ОРДЛО. Від майже третини, до десятої частини, а потім до 3 % у різні періоди — тут справді може здаватися, що коливання суспільних настроїв у населення України суттєві. Втім найновіші дослідження показують, що «десяте загальнонаціональне опитування в умовах війни в Україні зафіксувало найнижчий за історію спостережень показник ностальгії за розпадом СРСР. Лише 11 % жалкують за ним. Водночас абсолютна більшість — 87 % — ні» 112. Це опитування соціологічна група «Рейтинг» проводила 27 квітня 2022 р., і новину про нього «Букви» подали ось так: «Найнижчий показник ностальгії за розпадом СРСР в історії зафіксовано в Україні» 113. Вочевидь, важко не погодитися з експертами і дослідниками, що більшість українців сприймає «радянське» як російське, а відповідно, вороже, зокрема і через «використання російською пропагандою у війні проти України радянських символів та спекуляцій на “спільному” історичному минулому» 114. На цьому ґрунті й годі очікувати якоїсь популярності руху «Громадяни СРСР», які малювали б собі радянські паспорти, стверджували, що СРСР досі «живий», а все решта — лише якась «компанія», якій вони не винні ні податків, ні сплати за послуги ЖКГ, ні повернення кредитів. На тлі широкого суспільного консенсусу щодо негативного ставлення до СРСР подібний рух видається безперспективним в Україні. Однак допитливий читач може поцікавитися, а чи можливий такий рух в Україні взагалі з погляду психології? Тут у гру вступає специфічне поняття менталітет, який дуже часто застосовують у досить псевдонауковому значенні.

Людським спільнотам притаманні сукупності стереотипів, психологічних настанов і навіть способів мислення. Ми можемо говорити про ментальність і як особливий спосіб мислення, як у словосполученні «ментальність холодної війни», яка часто відображається в позиції деяких інтелектуалів, приміром, Джона Міршаймера 115, щодо війни Росії проти України. Попри те що в англійській мові є слово mentality, щодо мислення категоріями холодної війни вживають фразу Cold war mindset, і слово mindset, мабуть, краще відображатиме його сутність як специфічну «настанову» мислення, його налаштованість дивитися на сучасний світ так, ніби холодна війна і протистояння Радянського блоку та США і НАТО досі триває. На мою думку, поняттям «менталітет» зловживають, коли його використовують як виправдання, чому одним народам «слід» жити так чи інакше, а тим паче коли на якихось спільнотах людей ставлять своєрідний хрест, мовляв, демократія чи економічний розвиток їм не світить, бо в них така «ментальність». Класичний і вже заїжджений контраргумент — це Корея, розділена на Північну і Південну, коли, по суті, один корейський народ власним прикладом доводить, що можна бути або рабами авторитарної диктатури, що марить показати капіталістам-імперіалістам ядерну «кузькіну мать», або технологічно розвиненою державою, з компаніями, чия продукція популярна по всьому світу, а культурні продукти на кшталт серіалу «Гра в кальмара» стають усесвітньо відомими. Увесь світ дізнався не лише про соціальні проблеми південних корейців із виплатою кредитів, але й про їхні дитячі ігри (мені сподобалося «випилювання» фігурок із льодяника долгона — оце так тренування «менталітету» акуратності та концентрації). Про Північну Корею ми дізнаємося з новин про випробування нових ракет, розстрілів із гармат якихось високопосадовців чи про голод, який загрожує цій країні. Навряд чи можна сказати, що якісь психологічні особливості приречуть частину корейського народу на успіх, іншу — на страждання. Разом з тим не можна відкидати психологічні аспекти впливу на населення країни: уявіть, якби ми з вами жили в умовах, коли туга за радянським минулим була б частиною державної ідеології, нам би регулярно нагадували про несправедливість, яку вчинив підступний Захід, що за допомогою «плану Даллеса» [дата звернення: 05.10.2022] чи інших хитрих і продуманих змов підступно зруйнував наш колишній «рай»? Мабуть, це дало б родючий ґрунт для появи руху громадян СРСР. У контексті конспірології було б цікаво дослідити, чи є в Україні ті, хто вважає, що «лихий Захід» навмисне зруйнував СРСР, щоб саме нам, українцям, погіршити життя зараз, але підозрюю, що такий напрям наукових розвідок на фоні загального негативного ставлення до «совка» перспектив не матиме.

Соціально-психологічне підґрунтя конспірацизму як світогляду може формуватися під впливом державної ідеології та пропаганди. Окрім очевидного конструювання образу ворога (колективного Заходу в Росії чи клятих капіталістів у Північній Кореї), є і менш брутальні засоби. Не будемо ходити далеко і звернімося до прикладу заходів із боротьби з поширенням COVID-19 і важливого соціально-психологічного феномену — довіри до уряду та державних інституцій загалом. Дослідження реакції населення на впроваджені обмежувальні заходи показують, що в країнах з високим рівнем довіри до держави, населення більш схильне дотримуватися таких заходів, що чудово ілюструє досвід скандинавських країн, навіть якщо сама політика протидії поширенню епідемії в них суттєво відрізнялася, як, приміром, було в Данії та Швеції 116. Це не означає, що населення цих країн не критикує політику своїх урядів: як показало дослідження науковців з Лундського університету Юлії Гассінг Нільсен і Йоганнеса Ліндваля, у Швеції, яка на початку пандемії не вводила суворих обмежень, невдоволення серед населення зростало, але на це вплинув і фактор більшої політичної поляризації, ніж у сусідній Данії