Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

— Ми не колекціонуємо мотлох. Хто витрачає гроші на ті безглузді сувеніри? Краще колекціонувати капці з готелів. Ото я розумію сувенір! — регоче ця високодумна людина.

— То он яким чином назбиралась колекція ваших капців, — дотискаю гонористого.

— Чи багато ти розумієш у капцях?

— Та ні. Більше в магнітиках, ясна річ, — ніби й іронізую, але правду кажу, бо дійсно маю пристойну колекцію магнітів. — Ось до прикладу, щоб довести свою досвідченість, можу заприсягнутися, що із вашої незначної колекції, ось цей магнітик двох дельфінів було придбано на одному з курорту Азовського моря, — тягнуся до блакитних фігурок і охоплюю її долонею, а потім різко підводжу погляд на закляклу шатенку.

Дівчина дивиться на мене пронизливо й глибоко, в'їдаючись в'юнким вужиком у надра моїх очей. Її ж оченята, зелені, як альпійські луги, говорять про страх бути викритою.

— Ого... — руйнує ідилію нашого зорового контакту Харитон, на якого мені доводиться перевести свою увагу. — Друже, та ти дійсно знавець. Це згадка з Азовського моря Анжелічки. Цікаво, чи вгадаєш, з якого саме курортного містечка?

Сміюся подумки. Авжеж вгадаю, бо цей магнітик я сам придбав. На четвертий день нашого знайомства, відчуваючи, яку виняткову легкість мені приносить спілкування з янгольською дівчинкою, я вирішив зробити їй щось приємне. Згадав про перелік деяких її мрій та бажань і здійснив дещо. Я запросив її до дельфінарію й подарував плавання з дельфіном. Щастя Ліки в той момент було невимовним. Вона настільки зарядилася під час плавання позитивною енергетикою, що потім ще годину мене постійно обіймала та дякувала за сюрприз. А я, мліючи від її емоцій, волів, щоб такою вона залишалась постійно. Тому подарував їй цей магніт на згадку про той день і шалену ейфорію.

— Спробую вгадати... — вдаю напружену розумову діяльність, примруживши очі. — Скажімо — Бердянськ.

Харитон, очевидно не очікуючи такої спритної, та головне, правильної відповіді, що від подиву заплескав у долоні.

— Друже, друже, ти мене вражаєш! Як ти вгадав? Цей магніт моїй дружині подарувала одна подруга, з якою вони познайомились літом двадцять першого року. Ліка тоді востаннє їздила до сестри, поки та там мешкала зі своєю сім'єю. І мушу сказати, що цими дельфінами моя кохана дорожить. Я хотів якось їх викинути у сміття, але вона не дозволила. Каже, що ця дрібничка нагадує їй про мирні часи. Нині ж той курорт окуповано...

Я втрачаю дар мовлення й мислення...

Дорожить. Вона дорожить сувеніром, який їй подарував я... Однак Харитону сказала, що він подарований подругою... І смішно, і грішно...

— Важкі часи... — вичавлюю із себе хоча б якісь слова. — Сестра з сім'єю виїхала, сподіваюсь? — звертаюся тепер до Ліки, рішуче налаштований подивитися її реакцію на цю цікаву ситуацію.

Порцелянове личко красуні бліде. Її погляд впирається в підлогу.

— Так. Виїхала. Неподалік Хмельницького нині проживає, — пояснює молода панна нетвердим голосом.

Її поведінка наштовхує мене на думку, що я в дівочому серці все ж таки зайняв пристойну площу свого часу. Вона мене пам'ятає. Спогади береже. От тільки законному чоловіку дещо бреше. Через що, цікаво? Ревнує він її так сильно? Ось тобі й на... Чи нормально це? От якби ж і досі бронь на серце Ліки в мене б була! Я б тоді розв'язав всі її питання з Харитоном.

Зненацька Даниленко вривається в мої думки словами:

— Ігор написав повідомлення, що вже спускається. Ходімо, магнітний спеціаліст, будемо тебе вигулювати.

Поклик я не ігнорую. Чемно збираюсь і ось — стою вже на порозі.

— Кохана, все нам пора. Люблю тебе, — цілує Анжеліку Харитон перед виходом із дому.

Мене ж зачекають його слова. "Люблю тебе"... Взагалі-то, люблять смажену картоплю, а жінку — кохають!

— Бувай. Телефонуй, коли повертатимешся додому... До побачення, Олександре. Гарної вам дороги до Львова, — звертається Ліка до свого чоловіка, а потім до мене.

Але я ігнорую її прощання. Навмисно. Навіть не дивлюсь на неї. І совість мене не гризе. Я впевнений, що зможу виконати свій план. А зберігати належну дистанцію та продемонструвати певну байдужість потрібно саме для його дотримання.

— Au revoir** цьому дому, — кидаю наостанок, стоячи спиною до шатенки, та переступаю поріг квартири.

____

*Je parle français — Я говорю французькою

**Au revoir — Бувай