Ольга Іваненко - Академія трьох стихій , Ольга Іваненко

- Повернись на берег! - продовжувала вмовляти хлопчика. - Якщо будеш мене слухатися, я не розповім професору, що це ти зіпсував датчик.

Здається, його абсолютно не хвилювали наслідки, які можуть бути за подібну витівку. Як і те, що він може сильно постраждати, впавши з моста.

Професор ще не повернувся. Апарат, яким я повинна була робити заміри, спочивав там, де я його в останній раз залишила. Йому явно нічого не загрожувало. Тому, набравшись хоробрості, й, кілька разів глибоко зітхнувши, я ступила на міст.

Він тієї ж миті відгукнувся сухим скрипом. Напевно, по ньому вже багато років не ходили.

Втім, на початку він ще досить непогано виглядав. А, ось, чим далі він ішов від берега, тим зовнішній вигляд його помітно погіршувався. Все з більшою частотою в ньому з'являлися діри та прогнилі дошки, що висіли на кривих цвяхах. І саме там веселився Джейкоб.

- Малюче, мені страшно, - звернулася знову до дитини. - Підійди, будь ласка, до мене. Не змушуй мене йти далі. Міст дуже старий. А я набагато важче тебе.

Хлопчик знову подивився на мене, засміявся та стрибнув на чергову рейку, продовжуючи віддалятися від берега.

Як мені захотілося провчити цього шибеника. Ох, доберуся до нього, влаштую прочухана. Нічого так лякати мене.

Напевно, він зовсім не замислювався про наслідки. Йому було весело та цікаво спостерігати за тим, як я, долаючи страх, ступаю по цим дошках.

Джейкоб постійно озирався на мене, з цікавістю розглядав та продовжував рухатися вперед. Його зовсім не хвилювало, що міст вже закінчувався. І далі була, лише, вода та зубці каменів, що стирчали з неї.

- Ти ж далі не збираєшся йти? - з побоюванням простежила за намірами дитини. - Повернись будь-ласка. Я хочу з тобою поговорити. Я не ображу тебе.

Але хлопчик мене не слухав. Він приготувався до стрибка. Згрупувався. Замір, явно вивчаючи відстань. І стрибнув.

- Джейкоб! - викрикнула я від переляку та відвернулася.

Дивитися, що стало з хлопчиком, було страшно. Однак, через деякий час я вмовила себе подивитися в ту сторону, куди стрибала дитина.

Хлопчик стояв на мокрому камені у воді та сміявся. Як зараз я розлютилася на нього! Яке він мав право сміятися з того, що я злякалася за нього?

- Ти неймовірно неслухняний телепень! - кричала я й йшла далі по мосту. - Ох, доберуся до тебе та всиплю як слід. Не можна так лякати людей.

Навіщо я продовжувала йти вперед, я не знала. Але не зупинялася, хоч було страшно та досить небезпечно. Моєю метою було наздогнати дитину та розпитати про все. Той явно знав те, що мені було потрібно.

З кожним кроком міст розгойдувався та скрипів все сильніше, примушуючи міцніше триматися за поржавілий поручень.

Через дірки в мосту я бачила розбурхане море, баранці якого виблискували в місячному сяйві та вдарялися об гостре каміння, що стирчало тут всюди.

Страшно було, навіть, уявити, що буде, якщо я оступлюся й впаду вниз.

Але це не зупиняло мене. Я йшла далі. А хлопчик дивився на мене та чекав. І куди він зібрався? Далі не було шляху.

Варто було мені про це подумати, як дитина розвернулася та стрибнула ще далі. Невже, камені тут всюди? Або це обвалилися колони від моста, і вони можуть привести туди, куди цей міст раніше вів?

А, адже, саме тут ми знайшли професора Фроста минулого разу. І зараз саме він привів мене сюди. Може, цей міст щось для нього означає? Цікаво, що там ховається?

Дивлячись вдалину, я зробила ще пару кроків вперед, промацуючи дошки під собою, і сподіваючись, що вони мене витримають.

На мить мені здалося, що міст переді мною засвітився. Вірніше, щось посвітило на нього. Але це не могла бути блискавка, або маяк, який стояв по інший бік острова. Це світло могло виходити лише від чийогось потужного ліхтарика.

- Міс Родд! - слідом почула я голос професора Фроста. - Негайно повертайтеся на берег. Цей міст давно зруйнований. Він небезпечний для прогулянок.

Цього ще не вистачало. Я не збиралася повертатися. Мені хотілося дістатися до Джейкоба та розпитати все в нього.

А в декана Терранісу, мабуть, були інші плани. Він не збирався дозволяти мені йти далі та пішов за мною, ігноруючи, що міст заскрипів від незвичної тяжкості.

- Негайно повернись на берег! - наказував він наближаючись.

- Не збираюся! - я зробила черговий крок вперед та дошка піді мною провалилася.

Гучний тріск дерева, вигук Джейкоба. І ось я вже повисла на поржавілих уламках моста над камінням, що стирчало повсюди.

Стало дуже страшно. Мій рятівний шмат заліза, за який було нелегко триматися, прогинався під моєю вагою.

- Не ворушись! - крикнув професор та почав чаклувати.

Я бачила, як він махає руками, чула дивний гул. Але не могла більше триматися. Пальці самі розкрилися, і я впала.

Перед самим ударом я почула крик Джейкоба. Він покликав мене по імені. Його голос, немов, пролунав у мене в голові. Він злякався за мене. Однак, відповісти та заспокоїти його я не змогла. Сильний удар відгукнувся різким болем в голові.

А за ним настала темрява.