Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

«Загасіть цигарку, — сказав лікар Лео строго. — Колеґа мав би вважати, щоб йому не робили таких зауважень».

Якоб загасив цигарку об підлогу, ледь повівши рукою.

«Звідки у вас цигарки?»

Якоб не відповідав.

«Звідки у вас цигарки?» — повторив лікар.

«До біса цигарки, — сказав він. — Дайте мені споюй. Як зміг, так і дістав».

«Я вам заборонив курити», — сказав лікар Лео.

Якоб знову мовчав. Нервово заплющував очі. Тоді сказав:

«Навіщо все це?»

«Що?» — запитав лікар.

«Все це, — сказав він. — Все це».

Це було в лютому.

Наступного місяця його стан не надто покращився. Фістула перестала гноїтися, але з нервами стало ще гірше. Припинив сваритися з хворими. Лікареві Лео довелося докладати багато зусиль, щоб витягнути з нього бодай слово. Курив і далі багато, але важче вдавалося роздобувати цигарки. Не міг вкладати у це зусилля. Не терпів сонця. Вимагав не підіймати ролет удень, але його не слухали. Тоді почав натягати покривало на голову. Лише вночі втуплювався у стелю. У темряву.

Наприкінці березня лікар Лео порадив йому почати задумуватися над своєю подальшою долею. Не може лишитися в лікарні назавжди. Тільки-но рана загоїться, мусить покинути лікарню.

«Мені тут добре, — сказав він. — Можу припинити курити, — сказав. — Якщо вимагаєте».

«Я вимагаю від вас почати думати, — сказав лікар Лео. — Зайнятися собою… Чому б вам не написати мемуари, наприклад? Про нацистську лікарську етику. Чи щось таке… У вас, напевно, цінний, хочу сказати, автентичний досвід».

Якоб ледь помітно махнув рукою.

«Принести вам письмове приладдя?»

«Ні, — відповів Якоб. — Для чого все це?»

«Ви мусите щось робити. Що-небудь. Хоча б грайте у шахи. Чи в карти. Що-небудь», — сказав лікар Лео.

Не відповідав. Навіть не махнув рукою.

Лікар Лео тоді сказав:

«У вас є хтось? Parents or wife?»

«Нікого», — відповів той. Тоді додав: «І це на краще».

«Виробити вам паспорт? — сказав лікар Лео примирливо. — Що думаєте про це? Про Палестину? Чи Америку?»

«Ні, — сказав він. — Тільки не Палестина… Досить з мене всього».

«Тоді Америка, — сказав лікар Лео примирливо. — Там немає цього».

«Чого?» — сказав він відсутньо.

«Того, чого ви боїтеся: шрамів. Ніхто вас не змушуватиме писати спогадів, — сказав лікар Лео з усмішкою. — Там шрами загубляться у натовпі. Розумієте? Принаймні там є вцілілі жінки. І діти, звісно».

«Добре, — сказав Якоб і повернувся до лікаря: — Погоджуюся, — сказав без волі. — Зробіть мені паспорт, якщо вам так хочеться».

За обіцянкою лікаря Лео паспорт міг бути готовий у середині квітня. Найпізніше — у травні. Якоб трішечки ожив. Оселиться в якійсь затишній місцині в Канаді. Будь-де. Головне — переплисти через Океан. Здавалося йому, що для нього це стане чистилищем.

Одного дня, останнього дня березня, коли прийшов лист від Марії та Яна, він лежав на своєму ліжку біля відчиненого вікна. Голова трохи піднята на подушці. Дивився на гру сонця на білій фарбі на протилежній стіні кімнати. Уявляв, як сонячної та погідної днини великий корабель пливе через Атлантику. Була десь четверта по обіді, безпосередньо перед обходом лікарів. Але перед тим розносили пошту. Всі хворі, навіть ті, на милицях, і ті, на візочках, були на сонячному подвір’ї, де зазвичай роздавали пошту. У кімнаті, крім Якоба, залишався тільки один молодик, який нещодавно пережив ампутацію, і його щойно вночі привезли до палати.

«Лист для вас», — сказав зі сміхом Данієль, намагаючись проштовхати візочок через низький поріжок у дверях. У нього була ампутована нога — жертва Науково-дослідного інституту. Його голос був неприродно писклявим, а волосся випало. Якоб упізнав симптоми насильницької стерилізації за допомогою «спеціальної процедури».

«Вас уже три рази викликали, — сказав юнак, веслуючи великими змахами рук по гладкому паркеті. — Я думав, ви спите… Інакше мали б почути».

Якоб трохи здригнувся, потім байдуже взяв листа і кинув погляд на конверт.

«Данієлю, — сказав Якоб і схопив юнака за руку. Данієль ледь помітно усміхнувся, дивлячись на Якоба. — Чи ти колись бачив, як хтось воскресає?»

Данієль все ще сумно усміхався. «Тоді дивися… Людина спочатку починає плакати… бачиш. Потім відкладає листа. Це як тоді, коли хтось страшенно зголоднів. Не смієш одразу наїдатися. Потім закурюєш цигарку, — сказав і простягнув пачку Данієлеві. — Ось, отак, отак, бачиш… Одного дня так станеться і з тобою…»

Лікар Лео був вражений.

«Як почуваєтеся… земляче? You’re an American… Are you?»

«Прекрасно, лікарю, — сказав Якоб. — Уявляю, як подорожую через Океан… Звісно, не сам… Розумієте?»

«Браво, — сказав лікар Лео. — Але ви знову забули, що вам не можна курити».

«Справді, — сказав Якоб. — Вибачте, я думав, що на палубі трансатлантичного корабля курити не заборонено». Лікар Лео задоволено усміхався.

Надвечір того ж дня Якоб непомітно вийшов з кімнати. Хворі вже переважно спали. На терасі він зустрів лише Данієля.

«З богом, Данієлю», — сказав Якоб тихо і потис йому руку.

«Куди, лікарю?» — запитав юнак.

«Зроби мені одну послугу, Данієлю, — сказав Якоб. — Скажи лікареві Лео, що я прошу вибачення і дякую йому за все».

Юнак, здається, все зрозумів, тому Якоб тільки додав: «Лише завтра. Не раніше. Розумієш… Не раніше».

«Щасливо, лікарю», — сказав юнак і завеслував на своєму возику по гладкому паркеті.

13

(Епілог)

Був паркий літній день, коли Якоб і Марія знову відвідали табір. Янові було шість років. Він був вбраний у короткі білі полотняні штани і світлу сорочку. Це був худорлявий хлопчина з допитливим і трохи переляканим поглядом. У нього була Якобова постава і гарні, інтелігентні очі своєї матері. Незвичайно жвавий і допитливий, зараз він був мовчазний і притаєний, можливо, просто втомлений від подорожі. Але відколи автобус зупинився перед таборовим колом (то був спеціальний туристичний автобус однієї варшавської компанії, що його винайняла спілка колишніх в’язнів з нагоди відзначення річниці звільнення) і коли розпочалися промови і церемоніал, приховані сльози і голосні схлипування, Ян раптом онімів, аж Марія занепокоїлася. Не дочекавшись, поки завершиться церемоніал, а хор відспіває якихось тужливих пісень, серед яких була і Дівчина, яку я обожнюю, Марія потягнула дитину за руку і вийшла з натовпу. Використала мить, коли під’їхав автобус американських туристів і з голосним пібіканням заглушив побожну евокацію Дівчини, яку я обожнюю. Очі колишніх в’язнів табору залив туман докорів через неповагу до чужих страждань і чужих спогадів, а щоб сум’яття стало ще більшим, коли сиґнал автобуса затих, його замінив тріскотливий бас радіо. Якийсь чоловік співав хрипким голосом про те, як гарно жити: C’est si bon… Цього короткого і неприємного непорозуміння було досить, щоб вони втрьох