Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Тарас отступил на несколько шагов, снял с плеча ружье, прицелился… выстрел грянул…».

Попри всю нарочиту героїчність цієї сцени — пильне око вбачить у ній приховану карикатурність. Спочатку сказано, що Бульба кинув шаблю й рушницю і воював лише булавою, а тут він раптом убиває сина з… рушниці. Звісно, можна це списати на неуважність чи забудькуватість автора — та чи не надто простим буде таке пояснення?

У другій редакції ця карикатурність зникає. Натомість у ній посилюється героїзація Андрія. Останній відверто позиціонується як доблесний воїн. Тарас же постає як варвар.

Взагалі Гоголь нерідко вказував на варварство Бульби. Наприклад, у першій редакції повісті він так описує діяння свого героя:

«А Тарас выжег восемнадцать местечек, около сорока костелов и уже доходил до Кракова. Напрасно небольшие отряды войск посылаемы были схватить его: он всегда почти разминался с ними. Он поступал неожиданно, скрывая свои намерения, и когда одно селение или небольшой городок ожидал с ужасом его прибытия, он вдруг переменял дорогу и нес гибель туда, где его вовсе не ожидали. Никакая кисть не осмелилась бы изобразить всех тех свирепств, которыми были означены разрушительные его опустошения. Ничто похожее на жалость не проникало в это старое сердце, кипевшее только отмщением. Никому не оказывал он пощады. Напрасно несчастные матери и молодые жены и девицы, из которых иные были прекрасны и невинны, как ландыш, думали спастись у алтарей: Тарас зажигал их вместе с костелом. И когда белые руки, сопровождаемые криком отчаяния, подымались из ужасного потопа огня и дыма к небу, и растрепанные волосы сквозь дым рассыпались по плечам их, а свирепые козаки — подымали копьями с улиц плачущих младенцев и бросали их к ним в пламя, — он глядел с каким-то ужасным чувством наслаждения и говорил: “Это вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!” — и такие поминки по Остапе отправлял он в каждом селении. Наконец, польское правительство увидело, что поступки Тараса были несколько более, нежели обыкновенное разбойничество».

Хоча автор і подає звірства свого героя як помсту за страту Остапа, але помста ця явно неспівмірна. Жертвами Тараса ставали безневинні люди, навіть немовлята. І справді, діяння Бульби стали чимось більшим за звичайне розбійництво: це — страхітливий злочин.

Так, Бульба мстить за свого старшого сина. Але він, як можна зрозуміти з повісті, сам винен у загибелі свого нащадка. Крім того, Бульба наробив дурниць, у результаті яких не зумів потрапити у в’язницю до Остапа й попрощатися з ним.

Підсумовуючи сказане, варто ще раз підкреслити амбівалентність образу Тараса Бульби. Місцями він зображений дуже й дуже позитивно. Але з цим позитивом сусідує прихований, а то й неприхований негатив.

Гоголь ніби дає читачеві змогу вибирати. Хочете — сприймайте Бульбу позитивно. Він герой, борець за православну віру й руську народність. Заради цих ідей Бульба жертвує сином, навіть двома синами; гине сам, а перед смертю виголошує патріотичну промову (в другій редакції тексту).

А хочете — сприймайте Бульбу негативно. Він, загалом кажучи, — не більш як надута бульбашка. Нічого не зробив доброго: пригнічує свою дружину, снує інтриги, споює козаків, зокрема й на війні, губить власних синів, убиває невинних людей тощо.

Січ та її козаки

Чимало місця і в першій, а особливо в другій редакції «Тараса Бульби» займає опис Запорізької Січі та козаків. Здебільшого ці описи сприймалися як глорифікація. Хоча тут є такі ж неоднозначності, як і з зображенням головного героя.

Чомусь не звертають уваги на те, що Січ представлена в контексті «шкільної», «педагогічної» теми, яка присутня в повісті. Твір починається з того, що молоді Бульбенки приїжджають із Київської академії, щоб відразу потрапити в іншу «школу» — Запорізьку Січ.

Київська школа постає як непотрібна. Принаймні такої думки дотримується Тарас Бульба: «Это всё дрянь, чем набивают вас: и академия, и все те книжки, буквари и филозофия — всё это казна що, я плевать на всё это! — Бульба присовокупил еще одно слово, которого однако же цензора не пропускают в печать и хорошо делают. — Я вас на той же неделе отправлю на Запорожье. Вот там ваша школа! Вот там только наберетесь разуму!» (цитата подається за першою редакцією).

Січ же в трактуванні Тараса Бульби представлена як школа справжня — тут навчають розуму!

Чи розуміння Січі як школи є винаходом автора, чи це він у когось запозичив — не беремося судити. Ні в Боплана, ні в «Історії русів» такого трактування немає. Немає такого розуміння і в фольклорних джерелах. Та все ж подібні інтерпретації в літературі зустрічалися. Наприклад, у київського католицького єпископа Йосипа Верещинського, який у кінці XVI ст. пропонував створити на Подніпров’ї «школу рицарства». Сумнівно, що Гоголь читав Верещинського. Але хай там як, теза «Січ — це школа» в повісті є.

Утім, при описі Січі ця теза фактично дискредитується.

Січ у повісті постає в двох іпостасях. Є «несправжня» Січ, її передмістя, де люди живуть ремеслами й торгівлею. У першій редакції про неї пишеться так:

«Молодые сыны его тоже осмотрели себя с ног до головы с каким-то страхом и неопределенным удовольствием, и все вместе въехали в предместье, находившееся за полверсты от Сечи. При въезде их оглушили пятьдесят кузнецких молотов, ударявших в двадцати пяти кузницах, покрытых дерном и вырытых в земле. Сильные кожевники сидели под навесом крылец на улице и мяли своими дюжими руками бычачьи кожи. Крамари под ятками сидели с кучами кремней, огнивами и порохом. Армянин развесил дорогие платки. Татарин ворочал на рожнах бараньи катки с тестом. Жид, выставив вперед свою голову, точил из бочки горелку».

Правда, на цій «трудовій» Січі зустрічаються п’яні й абсолютно недбалі запорожці:

«Но первый, кто попался им навстречу, это был запорожец, спавший на самой средине дороги, раскинув руки и ноги. Тарас Бульба не мог не остановиться и не полюбоваться на него.

— Эх, как важно развернулся! Фу ты, какая пышная фигура! — говорил он, остановивши коня.

В самом деле, это была картина довольно смелая: запорожец, как лев, растянулся на дороге. Закинутый гордо чуб его захватывал на пол-аршина земли. Шаровары алого дорогого сукна были запачканы дегтем, для показания полного к ним презрения. Полюбовавшись, Бульба пробирался далее сквозь тесную улицу, которая была загромождена мастеровыми, тут же отправлявшими ремесло свое, и людьми всех наций, наполнявших это предместие Сечи, которое было похоже на ярмарку