Владислава Раф - Темрява для Шамана, Владислава Раф

– В тебе жахливі родичі, – кисло відповів генерал. – З тих, що ще живі. Я так розумію, із замкненням допоміг твій дядько, який доклав руку і до смерті батьків?

– Схоже на те, – зітхнула, згадуючи чоловічий голос, що відповідав герцогині. – Тільки я взагалі не розумію, що йому з цього.

Якийсь час ми мовчали, обдумуючи почуте й сказане. Огидно усвідомлювати, що увесь цей час мене намагалися зжити зі світу люди, в чиїх жилах тече та ж кров.

Зараз живими представниками роду Хегелін залишалися лише Чарлі, двоюрідна тітка матері та її старша донька – саме вони займалися графством. Тітка була вдовою, її донька залишилася єдиною спадкоємицею і заміж не поспішала, взявшись за справи. Мама ж пішла з-під крила графів щойно вийшла заміж за батька.

Ну, принаймні, від тітки ніяких підстав можна не чекати. Вона ставилася до мене добре, хоча ми з батьками й гостювали у неї востаннє ще років десять тому.

– Морт збирається йти війною на Іннез, – раптом заговорив Северин, порушуючи тишу. – Жоден з генералів не дасть їм дістатися країни, тож ми плануємо вдарити першими. Влаштовувати поле бою на власних територіях не дозволимо.

– Чому ти говориш про це мені?

– Не хочу приховувати, – він знизав плечима. – Все ж, це стосується твоєї країни.

– Я вважаю своєю країною князівство Красимир, яке захопив Морт ще півстоліття тому. Зараз від нього залишився лише Хорт та декілька прикордонних міст, а вони під контролем Іннез.

– Ти не хочеш повернутись? – несподівано запитав некромаг.

– Хвилюєшся, що зраджу тебе? – гмикнула, поглянувши на нього.

– Ні, – Северин усміхувся, уважно роздивляючись моє обличчя. – Що що, а для цього ти надто цінуєш чужу довіру, аби її зрадити.

– І все ж, ти сумніваєшся в мені, – я позіхнула, зручніше влаштовуючись в кріслі, і заплющила очі. – Це розумно. Северине, дозволь запитати?

– Що саме?

– Ти підтримуєш свого короля?

– Чому раптом тебе це зацікавило?

– Просто, – легко відгукнулася. – В Іннез не всі генерали поважають право короля.

– Дивно, що тобі про це відомо, – промовив чоловік. – Я не збираюся йти проти нього. Єдине, що мене хвилює – це спокій в країні і власна свобода. Трон мені вже точно не потрібен, але Його Величність неповнолітній і взяти владу в свої руки поки не може.

– Зрозуміла. До речі, чому ти впевнений, що я не захочу тебе вбити і не вдарю в спину? Ми знайомі не так довго. Що як я просто чекаю кращого моменту?

– Ти не вбила навіть воїнів в Асте, коли їм протистояли хортівці, – відповів Северин. – Звісно, можеш спробувати забрати моє життя, але для цього теж потрібно постаратися. Скарлет, я не сумніваюся в тобі – своїм людям я довіряю. Сумніваєшся ти, бо не знаєш, як вчинити, більш за все цінуючи чуже життя. На жаль, своє ти не цінним не вважаєш. Що ж, відпочивай, а я вже піду.

– Северине... я б хотіла знищити герцогство Рей, – несподівано навіть для себе зізналася я. Розплющила очі, впевнено поглянувши на ошелешеного генерала, який завмер навпроти. – Ти правий, я справді ціную чуже життя понад усе, але... якщо вони причетні до ритуалів, я знищу їх. Вони не шкодували навіть дітей.

– Ну, тут я тебе не спинятиму, – усміхнувся некромаг. – Наступ почнеться за декілька тижнів. Якщо Морт не покине своїх дурних ідей – Іннез зрівняє його з землею. Нам не можна просто погрожувати чи безкарно нищити іннезькі міста та села.

– Наступатимуть лише молодші генерали?

– Це ще вирішується, але так, починаємо ми. Тренуйся, розвивай голоси стихій, тільки без божевільних ідей, як було з технікою монахів.

– Гаразд, зрозуміла. Чекай, ти сказав голоси стихій?

– Звісно, їх же в тебе два, – усмішка брюнета знову стала єхидною. – Вода та вітер, якщо не помиляюся. Скарлет, я некромаг, чий магічний напрямок торкається аури й душі, тому можу бачити основні здібності мага. Та й звання генерала отримав не просто так.

– Але ж ти і пронира, генерале.

– Професія зобов'язує, що поробиш, – гмикнув Северин. – Найближчими днями я не буду смикати еліту на тренування, ваш фізичний та магічний розвиток поки що повністю на вас. Та я ще подумаю стосовно парних тренувань, тож повідомлю пізніше. Бувай, маленька леді.

– До зустрічі, Северине, – кивнула, вже засинаючи. Парне тренування, отже парне. Яка різниця? В розумі цього генерала я вже встигла впевнитися, тож підготовку йому довірити могла.

Насичений день видався. Я заснула почувши лише глухий стук вхідних дверей, коли Буйтур пішов. Цього разу обійшлося без дивних видінь. Тіло змогло спокійно відновитися після тренування та техніки монахів.

Прокинулась я вже ввечері через біль в шиї та оніміння лівої руки. Таки спати в кріслі було не кращою ідеєю.

Зі стогоном я піднялася на ноги, потрохи розминаючи тіло. Відновитися то відновилася, а от чи в комфортних умовах – вже інше питання.

Бажаючи позбутися залишків сонливості – пішла на кухню заварювати каву. Зазвичай віддавала перевагу саме чаю, але останніми днями підбадьоритися могла лише південним напоєм.

За звичкою додавши в кружку молока – попрямувала до своєї майстерні, з іншого боку вітальні. Саме там займалася улюбленою справою, вдосконалюючи лікарське мистецтво. В цій справі я практично не використовувала сторонні інструменти чи носії, покладаючись лише на рунічні письмена. Проте тепер було цікаво спробувати щось інше.

Після переїзду в новий будинок я чимало часу витратила на пошук необхідних трав чи мінералів. Останні особливо приваблювали, будучи природніми носіями енергії. Кожна частина нашого світу, не створена штучно, мала свій фон чи ауру. Те ж каміння могло по-різному впливати на живі організми. Тільки от для відчутного впливу потрібен довгий контакт з мінералом, адже його аура куди слабша звичної людської чи тваринної.

Необроблені камені мали більш стихійний фон, ніж ті, що вже побували в руках ювеліру. Проте, поганими їх це однаково не робило. Просто останні впливали витончено та повільно, тоді як необроблені частинки могли нашкодити необізнанним людям.