Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Можу тебе запитати, як загинула наша мама?

Батько підняв задумливо очі, потім обережно оглянувся навкруги і почав тихо, якось навіть байдуже розповідати:

— Я був військовим радником президента однієї африканської держави. Проти нього вчинили заколот і захопили його в заручники. Я зі своїми відбив президента і на машинах через пустелю хотів переправити в сусідню державу. З нами була і мама — вона ж медик. Нас почали переслідувати і наздоганяти. Ми прийняли серед пустелі бій. Маму вбили, коли тягла з дороги нашого пораненого. Вона так і лишилася лежати на дорозі, яка стала лінією фронту. Ніколи не забуду, як заколотники, знущаючись, стріляли в неї вже мертву. Кулі прошивали її тіло, яке постійно здригалося, ніби просячи порятунку. А я дивився і нічого не міг вдіяти. Їх було в десятки разів більше. А ми лежали серед відкритої пустелі, і ніхто не міг голови підняти. Вона весь час корчилася на дорозі, а я вив як вовк, жеручи пісок. Потім мене контузило. Нашим вдалося відійти і витягти з того котла мене безпам’ятного. А вона залишилася там, на дорозі, серед пісків.

— Батьку, але ти ж не винуватий, що так сталося.

Він заперечливо похитав головою і сказав втомлено:

— Я мав її врятувати або померти з нею… В крайньому разі — не залишати тіло на полі бою. Солдати ніколи своїх — ні живих, ні мертвих — ворогам не залишають. А я покинув не просто бойового друга, а кохану.

— Але ж послухай…

— Ні, тепер уже, сину, слухай ти. Коли наступного дня прийшов до тями в госпіталі і збагнув, що сталося, від потрясіння мені надовго відняло мову. Це був той страшний випадок, коли людина жаліє, що залишилася живою. Хоча я вже був не жилець. Мене вбили там, на тій чужій війні, мене вбито разом із матір’ю. Але скоро, дуже скоро ми зустрінемося… І я певен, вона буде рада, і ми вже будемо надовго щасливі.

— Але пройшло багато часу, як ти покинув нас…

— Ти не журися, я конче знайду її в цих пісках. Просто ти багато чого не знаєш, і не треба знати. А тепер я мушу йти, бо спізнюсь.

— Батьку, ти прости мені, що був з тобою… ну, не по-людськи. Я дуже і дуже караюся.

— Ти повинен забути про все те. Якщо живі карають себе, часто згадують — нам тут від того дуже тяжко. Ну, я пішов.

Він поволі піднявся на сипучий горбок, навкруги потьмяніло, рвійно вдарив вітер. І батько на моїх очах почав танути, дрібніти, розлітатись піщинками по велетенській пустелі…

Цієї ж миті я знову опинився перед Віоланною.

— Тобі легше? — запитала, допитливо дивлячись у вічі.

— Не можу поки що нічого сказати. Але дуже прошу: якщо у твоїх силах, допоможи їм.

— Кому?

— Допоможи зустрітись моїм батькам. Пообіцяй!

Замість відповіді Віоланна рішуче мовила:

— Тобі час!..

— Ні, ні… ще хвильку, — почав благати я.

— Говори, тільки швидше, — суворо попередила.

— Скажи, ти ще повернешся у земне життя?

— Ще один раз навідаюсь, — майже автоматично відповіла Віоланна.

— А ми там, у житті, побачимося? — запитав із надією.

— Я не знаю. Може, і побачимось, але чи зустрінемось?

— А чому твоя Душа не там — у місті Душ?

Видно, Віоланна ніяк не очікувала цього запитання, бо здригнулась, але, миттю себе опанувавши, з удаваним спокоєм відповіла:

— Неможливо тобі цього пояснити. Скажу тільки одне: тепер моя місія — бути тут, — вона глянула вниз, де у гігантській гірській чаші, схожій на амфітеатр, сиділи неймовірної краси молоді люди.

— А яка їхня місія? — кивнув униз головою.

— Прийдуть на Землі часи, коли людина уявить себе Богом. Вона досягне такого рівня, що, як і Творець, сотворить людину, собі подібну… Істоти ці виглядатимуть настільки досконало, що їх не розпізнаєш серед звичайних землян. І все ж існуватиме одна відмінність — істоти, сотворені людиною, будуть бездушні. Для них у світі живих не існуватиме ніяких духовних законів. І найстрашніше: прийде час — і вони, вже незалежно від волі людини, почнуть самовдосконалюватись, інтелектом значно перевершать своїх творців. Коли людина це усвідомить, почне спішно позбуватися своїх небезпечних «дітей». І тоді людиноподібні в одну мить збунтуються і знищать земне людство. А оскільки Земля у Всесвіті — джерело життя, то її заселять ось ці молоді, — показала на амфітеатр. — Вони швидко впораються з бездушними нищителями і представлятимуть уже Вищий розум. Неймовірно духовні, обдаровані й красиві, ці представники нової цивілізації за вельми короткий час відновлять земну рівновагу, яку вже давно порушило теперішнє людство. Отже, ніколи не чекайте загибелі світу зі Всесвіту. Його влаштує собі тільки саме людство.

— Земля наша — невже вона настільки важлива для Творця?

— Навіть уявити важко. Земля — єдине місце у Всесвіті, де Душі проживають великі життя і набувають Досвід. Він, цей Досвід, — необхідна умова руху й існування Всесвіту.

— Отже, Всесвіт рухає енергія людських Душ?

— Щось наближене до цього, але набагато складніше…

Неподалік спалахнув стовп ніжно-рожевого світла, в ньому з’явився той самий… Із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі, схожий на ангела із голубими-голубими очима. Світло помалу почало згасати, і він попрямував до нас.

— Скажи мені, хто він — цей незнайомець. Він постійно йде за нами.

— Я тобі вже говорила. Врешті, яке це тепер має значення. Якщо суджено, з ним ще неодмінно зустрінешся. Всьому свій час, — мовила Віоланна.

Тим часом дивний незнайомець підійшов до мене.

— Він має повернутися, — сповістила Віоланна. — Ти проведеш його.

— Слова ті ж самі? — запитав незнайомець.

— Їх поки що ніхто не переосмислював, — відповіла Віоланна і додала: — Я не буду дивитися, я пішла.

— Ти нічого так і не скажеш мені? Віоланно, я так…

Вона приклала пальці до своїх вуст, і на словах «…я так…» мені відняло мову. Віоланна востаннє глянула на мене. І тут я помітив — повіки Віоланни дрібно-дрібно затремтіли, і в очах засвітилися росинки, схожі на блискітки сліз… Але вона рвучко повернулася і розчинилася в сутінках. І я відчув, як вони, ці рожеві сутінки невідомих світів, у яких зникла Віоланна, до плачу запахли бентежно весняним ясмином.

Незнайомець поклав свою руку на мою правицю. Дивно, але я зовсім не відчув доторку. Складалося враження, що його рука зіллялася з моєю.

— Дивись уперед, — мовив тихо.

Я глянув поперед себе — велетенська темна панорама, ледь-ледь підсвічена помаранчево-зеленуватим сяйвом, простяглася перед нами.

— Ти заспокойся. Все буде гаразд, — мовив по-батьківськи тепло незнайомець.

Далі звів догори голову і щось