Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Судомно видихаю, болісно усміхнувшись:

— Клянуся, я йшла розповісти все Ру Ламберсону та Люциліану Хейгу, бо більше ні з ким тут не спілкуюся. Але мене… мене схопили та закинули до Вежі через те…

Я затуляю рота, проковтнувши рештки образи.

Через упередження, через те, що найбільше боролася за право повернутися додому, через непокору ролі рабині та відстоювання власної гідності.

Та зараз не час розпускати язика.

— Через те, що неправильно зрозуміли мої дії.

Тіло тремтить разом із голосом, викликаючи огиду до себе.

— Ще раз поясни, де ти була вчора в проміжку від дев'ятої і до одинадцятої, — втручається спокійний, наче скеля, професор Ґрейдер.

— Після того, як о дев'ятій тридцять я пішла від Інес, була з Люциліаном і…

— Добре, — різко встрягає Асмодей. Оу. Чому, коли я називаю ім’я Люци, він постійно кривиться?

У кабінеті ректора западає тиша. Її порушує тільки тріскання вогню в каміні позаду, а також шмигання мого носа. Я стримую лють, яка бушує вогняним буревієм у зіницях, люто кусаю щоки зсередини.

Відчуваю, як Робін свердлить мій запотиличник поглядом, допоки гублюся в просторі та поті. Врешті Асмодей порушує мовчанку:

— Виділіть їй окрему кімнату при академії й приставте охорону про всяк випадок. Нехай поки що побуде під нашим наглядом. Треба детальніше розібратися в ситуації.

Я полегшено зітхаю та повільно підводжуся, не відчуваючи стоп. Коліна тремтять.

— Прошу, — професор Ґрейдер робить крок убік і відчиняє мені двері. Я не звертаю на цей жест жодної уваги та виходжу з кабінету. Подібний стрес мені вже ніколи не забути. Вони всі тут скачуть під дудку ректора, ніхто не має право на власну думку, лише мовчать та коряться, всі до одного.

Робін виходить одразу за мною та вказує долонею на темний коридор. Точно. Тепер я буду жити при академії, як найзаможніші студенти-маги. Не знаю, радіти чи плакати, адже ці покручі були готові скинути на мене всю провину, бо так просто вигідніше.

Дорогою, коли трохи приходжу до тями, вирішую хрипло запитати:

— І що ж змусило вас так несподівано повірити мені?

Мій низький голос звучить надто скрипуче для мертвої тиші академії. Ми крокуємо кам’яними боковими сходами на другий поверх, оминаємо факели, магічні кульки, а тоді звертаємо до крила головного корпусу, де мені ще ніколи не доводилося бувати.

— Ти ще довго будеш під підозрою, люба, — невдоволено шепоче Робін. — Просто ти тоді так кричала, що зрештою прийшов Хейг. Він підтвердив, що ходив із тобою на якесь бісове побачення в той час, коли Мері зникла. Ну і розповів про ту дурну витівку з відром.

Я влітаю в стіну на повороті.