Грегорі Девід Робертс - Шантарам

піджак і причепили до нього навіть парасольку, щоб він був схожий на хлопця, що працює в конторі.

— Ну і як, був він схожий на такого хлопця?

— Та не дуже,— відповів Джоні цілком серйозно.— Він був схожий на ведмедя, на якого наділи піджака.

— Йди ти!

— Правда-правда. Отже тепер ми думаємо надіти на нього такий великий магометанський одяг — ну, знаєш, який носять в Афганістані. Він затуляє весь тулуб, і в ньому тільки декілька дірок, щоб висунути голову, дивитися і дихати.

— Бурка?

— Ось-ось. Хлопці пішли на Мохаммед Алі-роуд, щоб купити найбільшу бурку, яка там є. Вони повинні вже прийти. Ага! Вони повернулися. Тепер ми можемо приміряти бурку на ведмедя і подивитися, що вийде.

Ми підійшли до групи людей, що стояли біля хатини, в якій я жив і працював майже два роки. Там було з десяток чоловіків і стільки ж дітей та жінок. І хоч я покинув джопадпаті, бо вважав, що не зможу більше жити тут, мене завжди охоплювали приємні спогади, коли я бачив маленьку скромну хатину. Вона жахала іноземців, яких я зрідка приводив сюди, і навіть деяких індійців, що відвідували мене,— Кавіту, Вікрама. Їм здавалося неймовірним, що я добровільно прожив тут стільки часу. Вони не знали, що, потрапляючи сюди, я щоразу хотів махнути на все рукою і зажити вбогим та невибагливим, зате пронизаним любов’ю і повагою життям, зіллятися з морем людських сердець. Вони не могли зрозуміти мене, коли я говорив про чистоту життя в нетрищах — вони бачили навколо тільки бруд і убозтво. Звісно, їм не доводилося жити тут, аби переконатися, що для того, щоб зберегти себе в цім падолі надії та суму, люди повинні бути цілковито, феноменально чесні. Джерелом їхньої чистоти було те, що вони були чесні перш за все перед самими собою.

Коли я побачив свою хатину, серце моє здригнулося. Я підійшов до гурту і вирячив очі, побачивши якусь величезну постать, закутану в хламиду. Блакитно-сіра жіноча бурка повністю огортала ведмедя, що стояв на задніх лапах. Од людей він вищий був на цілу голову, і я мимоволі запитав себе, які ж повинні бути габарити жінки, для якої це вбрання призначалося.

— Боже милий! — вихопилося у мене.

Безформна фігура зробила декілька незграбних кроків і, хитнувшись, перекинула ослона і глек з водою.

— Ну то й що,— розсудливо мовив Джітендра.— Просто це дуже висока, товста і... незграбна жінка.

Тим часом ведмідь опустився на всі чотири лапи і пошкандибав далі, глухо і невдоволено гаркаючи.

— Або це низька, товста жінка, що гарчить,— провадив Джітендра.

— Хай йому біс, де ти бачив жінок, що гарчать? — обурився Джоні Сигар.

— Ну, не знаю,— захищався Джітендра.— Я тільки хочу допомогти.

— Якщо ви випустите ведмедя у такому вигляді, то допоможете йому знову потрапити до в’язниці,— озвавсь я.

— Може, знову спробувати капелюха з піджаком? — запропонував Джозеф.— Тільки треба узяти піджак іншого фасону.

— Навряд чи тут фасон винен,— зітхнув я.— Як я зрозумів, вам треба непомітно доставити ведмедя в Нариман-Пойнт, щоб поліція вас не зупинила?

— Так, Лінбаба,— відповів Джозеф.

Казим Алі Гусейн виїхав на шість місяців з усією сім’єю відпочити в своєму рідному селі і залишив замість себе Джозефа. Чоловік, що відлупцював п’яним свою дружину і був покараний за це всіма жителями джопадпаті, став тепер їхнім лідером. Після того лихого випадку він покинув пити, повернув любов дружини і завоював повагу сусідів. Джозеф брав участь у всіх засіданнях ради селища і різних комітетів і старанно працював для загального добра. Він геть змінився, вів тверезий спосіб життя і такий був відданий громадським інтересам, що коли Казим Алі запропонував його кандидатуру на заступника, ніхто й не заперечував.— Біля Нариман-Пойнт стоїть вантажівка,— провадив Джозеф.— Водій каже, що візьме Кано і ведмідь-валла і відвезе їх в Уттар Прадеш, неподалік Непалу. Там, під Горахпуром, їхня батьківщина. Але сюди він боїться їхати і хоче, щоб ми привезли ведмедя до нього. А як це зробити, Лінбаба? Як відвезти туди такого великого ведмедя? Поліційний патруль відразу побачить його і заарештує. І нас заарештують теж, за те що ми допомагаємо ведмедеві, котрий утік із хурдиги. І що тоді? Тому ми вирішили замаскувати його.

— Кано-валла каган гей? — запитав я.— А де дресирувальники?

— Тут, баба,— відповів Джітендра, підштовхуючи до мене двох дресирувальників.

Вони змили з себе синю фарбу, що вкривала зазвичай їхні тіла, і зняли всі срібні прикраси. Довгі локони і кіски вони заховали під тюрбани і наділи прості білі сорочки. Позбавлені прикрас і екзотичного забарвлення, вони стали менші й непомітніші й не виглядали більше фантастичними істотами, породженнями надприродного духу.

— Кано може сидіти на візку? — запитав я дресирувальників.

— Так, баба! — з гордістю відповіли вони.

— І скільки часу може він просидіти на нім?

— Годину просидить, баба, якщо ми стоятимемо поряд і говоритимемо з ним. Може, й більше, якщо не захоче попісяти. Але він завжди каже нам, коли хоче це зробити.

— А він усидить на візку, якщо ми його котитимемо?

Вони почали обговорювати це питання, а я тим часом пояснив усім, що маю на увазі невеликий візок, яким крамарі розвозять в селищі фрукти, овочі й інші харчі. Коли такий візок розшукали і привезли, дресирувальники збуджено закивали головами і підтвердили, що Кано погодиться сидіти на нім. Вони додали, що про всяк випадок можна прив’язати ведмедя до візка вірьовками і він не заперечуватиме проти цього, якщо йому пояснять, що це необхідно. Після цього вони запитали мене, що я замислив.

— Дорогою сюди ми з Джоні пройшли мимо майстерні старого Ракешбаби,— сказав я.— В майстерні горіло світло, і я побачив багато розібраних скульптур Ганеша[177]. Деякі з них дуже великі. Вони зроблені з пап’є-маше, а всередині порожні, тож не важкі. Я думаю, ними можна затулити голову і тулуб Кано, коли він сидітиме. Їх можна прикрасити шовковими стрічками і повісити зверху гірлянди квітів.

— Значить, ти хочеш...— пробурмотів Джітендра.

— Замаскувати Кано під Ганеша,— закінчив за нього Джоні,— і повезти його на візку прямо по вулиці до самого Нариман-Пойнт, неначе це культ Ганпатті. Ти добре це придумав, Ліне!

— Але ж Ганеш Чатуртхи скінчився минулого тижня,— заперечив Джозеф, маючи на увазі, що святкові процесії більше не тягають по всьому місту сотні фігур Ганеша завбільшки