Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

мертву, якби не голосний пискіт малого борсученятка, вгамувати яке, попри всі зусилля, матері ніяк не вдавалося.

— І закарбуйте собі хоч на лобі, — аби продовжити промову, Крутю довелося іще підвищити голос, що, втім, не завадило йому вкинути до рота черговий горіх, — дійшли до мене чутки, нібито коні між собою домовляються: мовляв, нумо, напружимося, перетягаємо всі дрова за день-два, а там — знову на волю! Попереджаю: викиньте це з голови! Кожен, хто в змозі працювати, віднині мусить працювати! І це стосується не тільки коней, а всіх без винятку — так сказав Аслан! І не тільки сказав, а й домовився з правителем Остраханства, великим тісроком — так остраханці, наші смаглолиці друзі, звуть свого правителя, щоб ви, боронь Аслане, не забули. А домовився він про те, що всі ви, коні, бики, так само як і віслюки, маєте вирушити до Остраханства, аби самим заробляти собі на житло та харчі: возити воду, дрова, цеглу та все таке, як то роблять усі порядні коні в інших країнах. Ті ж із вас, у кого природний хист копирсатися в землі, а саме: кроти, кролі та гноми — йдуть працювати до тісрокових копалень, а ті, котрі…

— …Ні-ні-ні!!! — разом заволали всі звірі. — Цього не може бути! Не може бути такого, аби Аслан віддав нас у рабство до Остраханства.

— Цить, невгамовні! — гримнув Круть. — Хто сказав, що у рабство? Ніякого рабства! Ви матимете зарплатню! І дуже добру зарплатню! А все, що ви заробите, піде в казну! Асланову казну. А він уже витратить ці кошти на благо кожного — яке ж це рабство! — тут Круть поглянув на ватажка остраханців і, здається, навіть підморгнув тому.

Той зробив Крутю уклін та відповів у красномовній остраханській манері:

— О, наймудріший речнику Асланів! Я радий повідомити, що великий тісрок — хай будуть вічними його літа! — однієї думки з вашим володарем щодо необхідності працювати всім: хоч розумним, хоч ні.

— Ось, чули? — сповістив Круть, ніби закликаючи остраханця у свідки. — Про це вже домовлено та узгоджено, і все для вашого ж блага! На ті гроші, що ви заробите, ми зробимо Нарнію країною всім іншим на заздрість: тут розквітнуть помаранчеві гаї та зазеленіють бананові плантації! Ми збудуємо великі міста та поєднаємо їх великими дорогами, а в кожному місті будуть свої школи та офіси, батоги та намордники, залізні клітки, собачі будки, буцегарні та тюрми — геть усе, що має бути в кожному місті!

— Але нічого з того нам не потрібно! — буркнув старий ведмідь. — Нам потрібна воля! Іще ми бажаємо, аби свою волю Аслан висловлював сам, а не передавав через когось іншого!

— От уже ж буркало так буркало, — одразу ж зупинив подальші суперечки Круть. — Ось чого я терпіти не можу — це коли хтось бурчить і бурчить! А чого тут бурчати, коли з нас двох я один людина, а ти — усього лише дурний товстий ведмідь! От що ти знаєш про волю? Либонь, гадаєш, що воля — це коли кожен робить те, що йому заманеться? А от і ні! То ніяка не воля! А воля — це коли кожен виконує мою волю, второпав?

— Гм, гм, гр-р-р, — загарчав був з роззявленим ротом ведмідь та пошкрябав потилицю, бо нічого він не второпав, тому що, правду кажучи, второпати щось було дуже важко.

— Будь ласочка! — почувся чийсь тоненький голосочок. Усі озирнулися і побачили ягня, таке мале й кучеряве, що всі навіть здивувалися, як воно взагалі наважилося щось мовити.

— Чого тобі? — вищирився на нього Круть. — Кажи вже, тільки стисло, бо в мене обмаль часу!

— Перепрошую, — озвався той, — може, я чогось і не розумію, але що в нас спільного з остраханцями? Ми — діти Асланові, вони — нащадки Таша, ми — віримо в Аслана, вони — у свого бога! Їхній Таш, як самі вони кажуть, має чотири руки та голову стерв’ятника. Аби умилостивити його, вони приносять у жертву людей на його олтарі. Від нас Аслан не вимагає жертв! Сам я аж ніяк не вірю в те, що така істота, як Таш, взагалі існує на світі. Та навіть якби існувала, чи може наш Аслан укладати з нею угоди?

Юрба, що майже зовсім принишкла, знов заворушилася — у Крутя вп’ялися допитливі палаючі очі. Усі зрозуміли, що тільки-но почули найважливіше питання за всі збори.

Сам Круть мало горіхом не подавився. Він аж підплигнув на місці та сплюнув у напрямку ягняти.

— Тьху ти! Хто пустив малечу на збори?! Слухай-но, сосунцю! Мерщій до мамки — ти диви, ще молоко на вустах не обсохло, а він уже на збори ходить та питання ставить! А ви, всі інші, слухайте! Правда полягає в тому, що Таш — це лише інше ім’я Аслана. Усі стародавні байки про те, що ми з остраханцями вороги, бо віримо в різних богів, — то нісенітниця! Тепер достеменно відомо: хай ми з ними вживаємо різні слова, та розуміємо під ними одні й ті ж речі. А речі залишаються собою, хоч як їх не назви. Ось чому Аслан і Таш — це просто два різних імені одного й того ж, самі знаєте кого! І саме тому немає нам чого ворогувати з ними: бо Таш — це Аслан, а Аслан — то Таш. Отак і втовкмачте собі: Таш — Аслан, Аслан — Таш…

Усі, хто тримає вдома собаку, знають, які ж печальні бувають інколи у нього очі. Якщо ви це знаєте, то вам не так уже й важко буде уявити собі очі всіх розумних звіряток: усіх тих безмежно чесних та довірливих, але збитих з пантелику ведмедиків та борсуків, кролів та кротів, мишенят і пташенят, — бо всі вони видавалися вдесятеро жалюгіднішими за того вашого собаку. Хвости підібгали, вуса й вуха обвисли. Якби ви побачили їх на власні очі, у вас, мабуть, серце не витримало б від жалю. Та був у натовпі один звір, кого, здається, усе не обходило.

Це був величенький такий собі рудий кіт у повному розквіті котячих сил. Він сидів чи не найближче до Крутя з остраханцем, обгорнувши хвостом лапки та не відводячи від них тяжкого незмигного погляду. За весь цей час він, здається, жодного разу й оком не кліпнув.

— Перепрошую, — напівмуркочучи, ввічливо спитав він, — мене от що цікавить: а цей ваш друг з Остраханства — він теж притримується тих самих поглядів, що й ви?

— Можна й не сумніватися! — гаряче відповів остраханець. — Просвітлення, що