Адальберт Штіфтер - Вітіко

пішли сліди двох людей, а то й більше. Пішли тими слідами. Зрештою вони вивели на стежку, де вже годі було щось побачити. Стали шукати хати, щоб поїсти що-небудь. Я щодня розпитував про превелебного єпископа. На п'ятий день я почув звістку, що один хворий високий пан лежить у Літомишлі. Але той пан убраний як селянин. Я поїхав у Літомишль. Там лежав хворий превелебний єпископ Здик. Тоді він ще міг розмовляти й розповів, що ховався в чагарях і дуже перемерз, потім туди прийшов один селянин, що дав йому частину свого одягу й повів бічною стежкою в Літомишль. Там єпископ захворів і вже не міг їхати далі. Згодом він захворів ще тяжче і знепритомнів. Я послав вісника до високого князя Владислава. Високий князь прислав у Літомишль двох лікарів, щоб вони перевезли хворого до Праги. Але його годі було везти і лікарі лишилися з ним. Я поїхав до Праги, щоб докладно розповісти ясновельможному князеві про те, що сталося. Превелебний єпископ ще й досі тяжко хворіє в Літомишлі. Отак я все бачив і чув і отак розповів, — закінчив Оттон і сів.

— У нападі ще брали участь, — заговорив великий князь, — Гуґо, Грозната, Кунеш, Сулислав і Вот. Про превелебного єпископа ми ще не знаємо, чи він виживе після цієї хвороби. Ми все розвідали, і все справді так, як розповів князь Оттон. А скажи ще, що сталося з отим вашим полоненим чоловіком?

— Я відпустив його, бо він казав правду, — відповів Оттон. — Посуд був із майна превелебного єпископа, тож він тепер коло нього в Літомишлі.

Тільки-но він доказав ці слова, гучним голосом заговорив Одолен:

— Дарма що десять тисяч разів непристойно, щоб я промовляв тепер, бо ж я належу до молодих і незначних, я мушу говорити, бо не можу нічого іншого, тож нехай Господь зласкавиться наді мною, як я випускатиму дух. Сідаймо негайно на коней, скільки ми зможемо зібрати тут людей, їдьмо до Зноймо й повісьмо клятвопорушника, зневажника честі і відступника від сумління Конрада на мурах його замку, а потім їдьмо до Брно і повісьмо Вратислава, що такий самий, як Конрад, на найвищій башті міста, а помічників перебиймо та скиньмо до ями! Харцизи та злодії, які нападають на людей і розбивають скрині, чесніші, ніж оці!

— А Дипольд? — запитав князь.

— Сміливий і добрий Дипольд не був там! — крикнув Одолен.

— Він був там, — сказав Владислав, — і признався в цьому.

— Тоді йому дали якісь чари, якщо він став таким безумним! — мовив Одолен.

— Проти цих людців слід ужити крайніх засобів! — крикнув Велислав.

— Небо пошле на них кару, про яку ми й здогадатися не можемо! — промовив Оттон, єпископ Празький.

— Я послав вісника до Дипольда, щоб він приїхав, — додав великий князь, — але він не приїхав. Тоді я поставив Конраду і Вратиславу вимогу відповісти за свої дії, але вони відмовчались.

— Яким правом хтось із тих владик може ще й тепер карати злодія, розбійника чи вбивцю? — запитав Ґезо, абат Страговського монастиря.

— Цей злочин волає до небес! — озвався Петер, абат Бржевновського монастиря.

— Ці події назвуть війною проти єпископа, — мовив Даниїл, старший священик Праги.

— Міра має бути повною, як була повна щоразу, — зауважив старий Болеміл.

— Думаю, треба вивчити всі обставини, а потім чинити суд, — запропонував Любомир.

— Ясновельможний князь чинитиме суд, — заговорив Вітіко, — а святий отець відповість за дії князів: адже Конрад і Вратислав зламали святу обітницю нести покуту і дати сатисфакцію, обітницю, яка зняла з них відлучення від церкви.

— Високі пани і друзі, — заговорив великий князь, — я звелів розповісти вам новину, і ви чули, що сталося. Проти права великого князя жоден із тих князів не підняв зброї. Проте їхній гріх проти превелебного єпископа Здика і проти церкви дуже тяжкий. Отже, тепер не йдеться про війну, але я готуюся і прошу вас готувати своїх людей, щоб ви були в найвищій готовності, коли настане пора. Можливо, ми так уникнемо війни. Суд над цим насильством я вчиню і повідомлю про вирок князям і винним. А за гріх судитиме святий отець. Зміцнюймо силу, справедливість та поміркованість, щоб із лихого вийшло добре.

— Високий пане, — озвався Болеміл, — дозволь сказати слово ще одному старому чоловікові.

— Кажи, Болеміле, — мовив князь.

— Якби вдалося щось знайти, що утвердить справедливість у цій справі, не будучи помстою, було б добре. А якщо на помсту відповідати помстою, то на другу помсту дадуть відповідь третьою помстою, і кожна буде ще лютіша, а на третю — четвертою, і так ітиме далі, аж поки всі, хто є в цій залі, вже не житимуть, аж поки їхні онуки і онуки їхніх онуків теж уже не житимуть. Отак було тут і отак буде тут. Але до всього необхідного готуймося.

— Ми готуємося! — відповіли чоловіки.

— Тож готуймося і скористаймося зимовою порою, — мовив великий князь, — і кожен пан і воїн, що захоче цієї пори прийти на нашу раду, засвідчить нам честь і послужить нам.