Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Дякую,— повторив я вже щиро.— Це дуже утішно чути, хоч Кавіта і не повинна була їх нікому показувати.

— Я знаю,— відповів він швидко.— Але мені якраз здається, що ви повинні їх комусь показати. На жаль, вони не підходять для моєї газети за жанром і тематикою, але для «Нундей», здається, ще й як підійдуть. І «Нундей» напевно непогано заплатить за них. Головний редактор газети Аніл — мій друг. Я знаю його смаки й упевнений, що ваші розповіді йому сподобаються. Зрозуміло, без вашого дозволу я нічого не робитиму. Але я сказав йому, що прочитав їх і що, як на мене, вони дуже добре написані, тож він хоче зустрітися з вами. Я не сумніваюся, ви знайдете з ним спільну мову. Це все, що я хотів сказати. Вирішувати вам, але він буде радий бачити вас, а я бажаю вам успіху.

Він сів, і я нарешті дістав змогу поздоровкатися з Калпаною і зайняти своє місце поряд з Дідьє. Мої думки крутилися навколо того, що сказав Ранджит — він же Джит,— і я насилу слухав Дідьє, який оголосив, що планує поїхати до Італії разом з Артуро. Потім він додав «на три місяці», і я подумав, що три місяці можуть перетворитися на три роки і я втрачу його. Це була настільки безглузда думка, що я тут-таки прогнав її. Бомбей без Дідьє — це все одно що Бомбей без «Леопольда», без мечеті Хаджі Алі й Брами Індії. Це просто неможливо було собі уявити.

Я окинув поглядом друзів, що реготалися, пили й балакали одне з одним, і подумки підняв келиха за те, щоб їм таланило у всіх справах і всі їхні бажання збувалися, а потім зосередив увагу на Ранджитові. За останні місяці я трохи зібрав інформації про нього. Він був другим — і казали, улюбленим — з чотирьох синів Рампракаша Чудрі, колишнього водія ваговоза, що заробив великий статок на постачанні харчів та інших необхідних товарів у Бангладеш, коли приморські міста цієї країни постраждали від циклону. Спершу він працював за досить скромними тендерами, отриманими від уряду, потім почав укладати масштабні угоди із залученням сотень ваговозів, чартерних літаків і морських суден. Об’єднавшися з фірмою ширшого профілю, що поєднувала транспортні перевезення із засобами масової комунікації, він став власником невеликої бомбейської газети. Він передав газету Ранджиту, який першим у їхньому роду здобув вищу комерційну освіту. Ранджит перейменував газету на «Дейлі пост» і вже понад вісім років так успішно керував нею, що зміг завести власний незалежний телеканал.

Він був багатий, користувався популярністю і впливом, з неослабним підприємницьким запалом займався пресою, теле- і кіновиробництвом — одне слово, це була нова зірка на мультимедійному небосхилі. Ходили чутки, що старший брат, Рагул, страшенно заздрить йому, бо з юнацького віку працює в батьковому торговому бізнесі й не має змоги здобути освіту в приватній школі, як решта нащадків Рампракаша. Подейкували і про те, що менші Ранджитові брати провадять розпусне життя, влаштовують оргії, а потім доводиться давати чималі хабарі, щоб витягнути їх із халепи. У самого Ранджита подібних проблем не було, тож, не рахуючи періодичного головного болю через братів, життя його можна було вважати безхмарним.

Він був, як висловилася Летті, апетитною і спокусливою поживою. За столом він більше слухав, ніж говорив, більше всміхався, ніж супився, не пишався перед публікою, був уважним і тактовним, і я не міг не визнати, що він таки привабливий. Але чомусь мені було шкода його. Декілька років або навіть місяців тому цей «страшенно симпатичний хлопець», як про нього всі одностайно відгукувалися, змусив би мене ревнувати. Я зненавидів би його. Проте зараз я не відчував нічого подібного: вперше за всі ці роки тверезо дивлячись на Карлу і наші стосунки з нею, я співчував багатому і гарному медійному олігархові й бажав йому успіху.

Минуло півгодини, аж я угледів Джоні Сигара, що стояв у дверях і подавав мені знаки. Я зрадів, що є привід вийти з-за столу, але перед цим сіпнув за рукав Дідьє, змусивши його обернутися до мене.

— Послухай, якщо ти серйозно щодо поїздки до Італії...

— Звісно, серйозно! Я...— завівся він, але я урвав його:

— І якщо ти хочеш, щоб за твоєю квартирою наглядали, то у мене є на прикметі двоє хлопців, які для цього підходять.

— Що за хлопці?

— Це Джорджі,— сказав я.— Зодіакальні Джорджі, Близнюк і Скорпіон.

Його ця ідея не надихнула.

— Але ж ці Джорджі... як би це сказати...

— Цілком надійні,— закінчив я за нього.— Чесні, акуратні, хоробрі. А що найголовніше в даних обставинах, вони зовсім не хочуть залишатися в твоїй квартирі хоч на хвилину довше, ніж це потрібно тобі. З мене сім потів зійде, поки я умовлю їх поселитися у тебе. Їм подобається жити на вулиці. Мені доведеться сказати, що вони зроблять мені цим велику послугу,— тоді вони, можливо, погодяться. Вони охоронятимуть твою квартиру і нарешті поживуть хоч три місяці в пристойному місці.

— «Пристойному»? — обурено пирхнув Дідьє.— І як у тебе язик обертається казати таке про мій дім? Та рівного йому немає у всьому Бомбеї! І ти знаєш це, Ліне. «Гарному», «чудовому» — це я розумію. Але назвати його «пристойним» — це все одно що сказати, ніби я живу в пристойному куточку рибного ринку і поливаю його щоранку із шланга.

— Коротше, як тобі моя пропозиція? — запитав я.

— «Пристойному»! — обурювався він.

— Ох, забудь ти про це! Мені пора йти.

— Ну що ж, можливо, в цьому щось є. Я нічого не маю проти Джорджів. Той Джордж, що з Нонади, Скорпіон, навіть говорить трохи по-французькому... Так. Скажи їм, що я не заперечую. Хай вони знайдуть мене, я залишу їм докладні інструкції.

Сміючись, я попрощався з усіма і попрямував до Джоні. Він нетерпляче накинувся на мене.

— Ти можеш піти зі мною просто зараз?

— Можу. Підемо пішки або візьмемо таксі?

— Таксі, напевно, буде краще, Ліне.

Пропхавшись крізь потік пішоходів, ми вийшли на бруківку і зупинили таксі. Сідаючи до авта, я задоволено всміхався. Ось уже декілька місяців я думав про те, як допомогти Джорджам, причому не лише грішми. Італійські канікули Дідьє давали мені таку можливість. Три місяці в його гарній і чудовій квартирі, з доброю