Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Гадаю, моя замальовка може бути неправильна. — Вона стривожено підвелася. — Мені потрібно більше інформації. Ходім-но обійдемо одне з тутешніх плато.

— Гаразд…

Так само не відриваючи очей від малюнка, художниця майже наосліп рушила прірвою, спотикаючись об каміння й гілляччя. Каладін завиграшки тримався поруч неї, але не заважав тій роздивлятися розколину вгорі. Зрештою обоє описали повне коло довкруж плато праворуч від себе.

Попри швидкий крок, це зайняло страшенно довго. Спливали дорогоцінні хвилини. То вона знає, де вони перебувають, чи ні?

— А тепер — он те плато, — вказала дівчина й попростувала вздовж його підніжжя.

— Шаллан, — промовив Каладін. — У нас немає…

— Це важливо.

— Як і буря, що залишить від нас мокре місце…

— Якщо не зорієнтуємось, де ми, то нам від неї все одно не втекти, — заперечила Шаллан і простягла йому аркуша. — Чекай тут. Я скоро повернуся.

І, війнувши спідницями, припустила проваллям.

Каладін удивлявся в залишену йому мапу, розглядаючи пройдений шлях. Хоча рано-вранці вони вирушили в правильному напрямку, капітан — як сам і побоювався — зрештою знову забрав ліворуч і повів їх прямо на південь. Та що там — навіть примудрився скерувати їх на якийсь час назад на схід!

Тож вони перебували ще далі від табору, ніж одразу після падіння.

«Ох, нехай би ж вона помилялася», — подумав охоронець, обходячи плато в протилежному напрямку, щоб перестріти дівчину на півдорозі.

А втім, коли вона таки помиляється, це означатиме, що вони навіть гадки не мають, де опинилися. Гм, і яка ж перспектива принадніша?

Він зайшов проваллям зовсім недалечко — і застиг на місці. Мох із тамтешніх стінок було зідрано, а донні наноси зміщено й пожолоблено. Буря забирай, ті сліди були зовсім свіжі! Їх залишено не пізніше, ніж після минулої бурі. Тут проповз прірводемон.

Може… може, він пробирався сюдою, прямуючи далі в провалля?

З-за рогу, обійшовши плато, з’явилася Шаллан. Вона дивилася в небо й розсіяно бурмотіла сама до себе:

— …так, я згадувала, що побачила закономірності, але їхній масштаб завеликий, щоб отак, візуально… Ти мав би підказати. Я…

Аж раптом, зауваживши Каладіна, підскочила й затнулася на півслові. Той мимоволі примружився. Це звучало, наче…

«Не дурій — адже вона цивільна». А Променисті лицарі були воїни, чи не так? Хоча насправді він мало що знав на цю тему.

А втім, Сил таки бачила кількох дивних спренів…

Шаллан глянула на подряпану стінку провалля.

— Це те, що я думаю?

— Еге, — підтвердив Каладін.

— Чудово… Ану дай-но мені цього аркуша.

Капітан віддав замальовку. Художниця витягла з рукава олівець, а відтак, узявши в Каладіна ще й портфель, поклала той на дно, щоб (користуючись його зворотом як імпровізованим планшетом) домалювати два найближчі плато — ті, які для повноти картини обійшла.

— То що там із вашою мапою? — спитав Каладін.

— Їй можна вірити, — відказала Шаллан, малюючи, — просто все це якось дивно: моя пам’ять підказує, що тутешній комплекс плато має лежати далі на північ. Там-бо є низка плато, які мають точнісінько такі самі обриси — тільки дзеркально обернені.

— Ви так добре запам’ятали побачені мапи?

— Атож.

Каладін не став напосідати — адже висновуючи з того, що він бачив, ця дівчина могла й не брехати.

Шаллан похитала головою.

— Яка ймовірність того, що довільно обраний комплекс плато виявиться ідентичним за формою іншому комплексу в іншій частині Рівнин? І то йдеться не про окремі плато, а про цілі системи…

— Рівнини симетричні, — вирвалося в Каладіна.

Та заціпеніла.

— Звідки ти знаєш?

— Я… бачив їх уві сні. Мені приверзлося, наче вони утворюють розлогий симетричний візерунок.

Шаллан перевела погляд на мапу й, охнувши, зашкряботіла на полях якісь нотатки.

— Кіматика.

— Що?

— Я знаю, де шукати паршенді. — Її очі округлилися. — І Присяжну браму. Центр Розколотих рівнин. Я збагнула закономірність і можу замапувати майже все, що тут є.

Каладін стрепенувся.

— Що-що?

Дівчина різко звела голову й зустрілася з ним поглядом.

— Ми маємо повернутися.

— Ще б пак — великобуря от-от налетить.

— Річ не тільки в цьому, — відказала Шаллан, підводячись. — Я забагато знаю, щоб сконати в цих проваллях. Розколоті рівнини утворюють закономірність. Це не природна скельна формація. — Її очі округлились навіть дужче. — У центрі цих рівнин стояло місто — і його щось зруйнувало. Якась зброя… А може, вібрація? Як пісок на пластині? Землетрус, здатний розколювати камінь… Порода розкришилася на пісок, а той під дією великобур зазнав вивітрювання, утворивши порожнисті розколини.

Її погляд був до моторошного відсторонений, а половини сказаного Каладін не зрозумів.

— Треба дістатися до центру, — промовила Шаллан. — Спираючись на виявлену закономірність, я зможу знайти саме́ серце Рівнин. І там… будуть речі…

— …Які ви насправді шукаєте, — підхопив Каладін. Як це вона щойно казала? — Присяжна брама?

Дівчина залилася густою барвою.

— Ну ж бо, гайда. Ти ж сам нарікав, що в нас обмаль часу! Щиро кажучи, якби дехто не торохтів без угаву, відволікаючи інших, то я майже певна, що досі ми були б уже в таборі.

Каладін звів на неї брову, а Шаллан широко всміхнулася й показала, куди прямувати.

— До речі, тепер нас вестиму я.

— І це, певне, на краще.

— А втім, я тут подумала, що нашим провідником можна б лишити й тебе. Бо так ми, бува, випадково потрапимо в центр. Якщо тільки не опинимося в Азірі.

Капітан відповів на це коротким смішком, та й то для годиться — бо всередині терзався поразкою, якої зазнав.

Наступні кілька годин стали справжнім випробуванням. Що два плато дівчина мала спинятися, щоб оновити мапу. Воно й правильно — адже ризикувати знову збитися з дороги їм було ніяк не можна.

Але ж це займало хтозна-скільки часу! І хоч у перервах між «пленерами» вони йшли якнайшвидше — замало не бігли — проте просувалися надто повільно.

Каладін дивився в небо, переминаючись із ноги на ногу, а Шаллан знову доповнювала свою мапу. Вона лаялася, бурчала і, як той зауважив, змахнула з лоба і зронила на чимраз пожмаканіший аркуш краплю поту.

«До бурі, мабуть, години чотири, — подумалось охоронцеві. — Нам не встигнути».

— Я знову спробую щастя з розвідниками, — сказав капітан.

Дівчина кивнула. Вони вступили на територію, де князівські «стрибуни» з жердинами пильнували нових хризалід. Надія докричатися до них була примарною, та навіть якби їм пощастило натрапити на один із розвідувальних загонів, там навряд чи мали таку довгу мотузку, щоб дістати до дна.

Але це все одно давало певний шанс. Тож Каладін відійшов, щоб не заважати художниці, й, склавши долоні рупором, закричав:

— Агов! Відгукніться! Ми тут, у проваллях! Агов!

Трохи походивши-погукавши, він зупинився й прислухався. Жодної відповіді. Ні запитальних вигуків нагорі, ні інших ознак, що там є хтось живий.

«Досі всі вони, мабуть, сидять по отих своїх “норах”, — майнуло в свідомості. — Демонтували спостережні пункти й чекають на бурю».

Він у безнадії вдивлявся туди, де зяяла тонка смужка неба. Такого далекого. Він пригадував це відчуття ще з тих часів, коли бував