Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Найближче були двоє остраханців, що понукали та сварили коня, який застряг у ритвині з багнюкою, намагаючись витягти чималий стовбур. Коли король опинився поруч, вони саме намагалися зрушити коня з місця батогами.

— Ворушися, ти, ледачий син лінивця! От знайшла свинюка багнюку! — горлали вони, клацаючи батогами. Кінь і без того тягнув щосили: очі в нього почервоніли, того й диви — повилазять, з боків стікала піна, та все дарма.

— Чи ти заснув там, ледача тварюко?! — гримнув один з остраханців, якому, певно, увірвався терпець, та шмагнув коня батогом. І тут сталося неймовірне.

З першого погляду на лісоповал Тіріан одразу ж про себе вирішив, що коні, якими остраханці вивозять ліс, були їх власними — такими собі нерозумними та безпорадними істотами (яких, до речі, і в нашому світі чимало). Нічого іншого він і припустити не міг. Ось чому як не прикро йому було за безпорадних остраханських коней, з яких знущаються жорстокі хазяї, а за живі дерева йому було болючіше (бо, на відміну від коней, вони навіть втекти не могли). Йому й на думку не спадало, що якісь там остраханці ладні приборкати волелюбного та розумного нарнійського коня, не кажучи про те, аби уперіщити того батогом. Аж тут, тільки-но батіг опустився йому на спину, кінь спочатку став дибки, а потім позадкував та жалісно так мовив:

— Навіщо ж за батіг одразу хапатися, дурень ти та сатрап! Не бачиш — я й так роблю все, на що ладен.

Дивитися на те, як чужинці знущаються з вільних нарнійських коней, паплюжачи священний нарнійський ліс, було вже занадто. Рука з мечем сама здійнялася, єдиноріг рішуче виставив свій грізний ріг, і разом вони кинулися вперед. Наступної миті обидва остраханці лежали мертвими в багнюці: одному меч відтяв голову, а іншого просто в серце вразив ріг.

14 Той, хто розуміється на рунах.

Розділ 3

Круть у всій красі

— Добрий мій пане коню, ох, пане коню, — звернувся король до звільненого, як він гадав, коня, поспіхом рубаючи шворки. — Як же так сталося, що вас загнобили чужинці? Чи вони вже й Нарнію захопили? Чи, може, відбулася яка битва, а нам про те й невідомо?

— Та ні, сір, — важко дихаючи від непосильної праці, відповів кінь, — нічого такого не було. Прийшов от Аслан і повелів…

— Бережіться! Небезпека, мій королю! — перервав коня на півслові Діамант.

Тіріан підняв очі й побачив, що з усіх боків до них біжать остраханці, а з ними й нарнійські звірі. Ті двоє загинули мовчки, навіть злякатися не встигли, тому інші второпали, що щось трапилося, не одразу, а лише коли помітили сторонніх там, де щойно були їхні товариші. Та, помітивши, одразу ж кинулися мститися. Хтось біг із сокирою, а хтось (таких була більшість) — з ятаганом наголо.

— Нумо, швидше! Стрибайте мені на спину! — встиг крикнути єдиноріг, підставляючи бік королю. Той злетів верхи вже на скаку, і не встигли нападники оговтатись, як спритний єдиноріг рвонув з місця в кар’єр та зник з очей. Дорогою він двічі змінював напрямок, перетнув ручай і, не збавляючи ходи, через плече спитав:

— Куди далі, сір, до Кейр-Паравелю?

— Зажди, друже, — стримав його Тіріан, — дай-но мені злізти. — Він зісковзнув зі спини єдинорога та став обличчям до нього. — Діаманте, ми вчинили страшне, — мовив.

— Але ж нас змусили, — заперечив Діамант. — Спро-во-ку-ва-ли!

— Хай там як! Нападати на когось, не кинувши перед тим виклику, до того ж, здається, на неозброєних — то аж ніяк не звитяга, Діаманте! Ми — не месники, ми — вбивці! Я вкрив себе ганьбою на віки вічні.

Діамант опустив голову. Йому теж було соромно.

— І от іще що: кінь обмовився, буцімто все відбувається за наказом Аслановим. Щось таке казав і щур. Усі одноголосно твердять, що Аслан тут, у Нарнії. А що як це правда?

— Сір, невже ви й справді гадаєте, що Асланові може спасти на думку вдатися до такого безчинства?

— Але ж це не той лев, якого можна приборкати, а коли так, то як зрозуміти, що може спасти йому на думку? Ти як знаєш, Діаманте, а я мушу повернутися. Я покладу свого меча перед остраханцями і попрошу віддати мене на суд Асланів, хай він визначить міру моєї провини і сам покарає мене.

— То ви віддаєте себе не в руки правосуддя, а в руки ката, — розсудив Діамант.

— Прийняти смерть, якщо таким буде його суд, то не ганьба, мій друже. Ганьба відсиджуватися в кущах і тремтіти з остраху, гадаючи: чи прийшов він, чи ні, і якщо прийшов — то чи той це Аслан, у якого ми вірили, чи зовсім інший, грізний і лячний. Це наче одного ранку побачити, як зійшло чорне сонце — то воно ще сонце чи вже ні?

— Це наче припасти до води, аби втамувати жагу, а вода… суха. Ось що це таке! Та ваша правда: це кінець усім речам, які ми знали. Навіщо ж мені таке життя? І якщо вже нічого не вдієш — що ж, ходімо здаватися на милість тих, що рубають ліси.

— Немає потреби йти здаватися обом, — відповів король.

— Усі ці роки ми були разом і жоден з нас ніколи не полишав іншого у скруті — невже ви гадаєте, що я покину вас тепер? Якщо не буде вас і якщо Аслан — не Аслан, то краще вже померти разом із вами сьогодні, ніж завтра жалкувати, що ми не померли разом.

Більше нічого вони один одному не сказали, а повернули і пішли назад. В очах у них стояли гіркі сльози.

Коли вони знову прийшли туди, де на них аж ніяк не чекали, остраханці зчинили страшенний ґвалт і, розмахуючи ятаганами та сокирами, кинулися до прибульців. Та король не збирався чинити опір — він простягнув їм меча, тримаючи його лезом до себе, а рукояттю до них, та мовив:

— Я той, хто ще вранці був королем Нарнії. А тепер лише нещасний лицар, який зганьбив свою честь і віддає себе на милість Аслана. Відведіть мене до нього!

— Мене теж, я теж здаюся, — коротко додав Діамант.

Чорняві бородані тісним колом оточили їх, обдаючи запахами часнику та цибулі; їхні вирячені очі люто блищали на засмаглих обличчях. Меч у короля одразу ж відібрали, руки скрутили за спиною, а Діаманту на шию накинули зашморг. Остраханець, який, судячи з того, що на голові мав шолом, а не тюрбан, як у