Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Макс удев’яте помив руки в умивальнику. Вісім тридцять, час забиратися звідси і десь по спати. Ще один ма-а-ленький штрих і все. Це ж треба... медицина, дідько б їх усіх ухопив… за всю ніч у палату до важко хворих дітей ніхто так і не зайшов.

– Ну і на завершення нашої зустрічі... – Усі повернулися до нього, – я хочу вам ще трохи допомогти, – здивування було настільки очевидним, що не треба було чути емоції. – У якійсь розумній книжці написано, що не найкращим дістаються нагороди... але іноді це не так. Я хочу вам подарувати маленькі подарунки, прошу не брикатися, – з цими словами Макс дістав із сумки приготовані конверти і роздав присутнім. Шість дітей – шість сімей плюс Ольга з Мироновим. Він вкладав конверти в руки, ті машинально їх брали. Жінки ще не розуміли нічого. Нарешті найспритніша, все та ж Анна, заглянула всередину...

– Тут гроші... – пошепки оголосила вона, вийняла купюри й перерахувала, – дві тисячі доларів...

Здійнявся галас, приглушений, бо все ж таки спрацьовувало почуття обережності та звичка оберігати дітей.

– Максиме... навіщо це? Я не можу... – Аня намагалася-таки побрикатися. Їй вторували інші.

– Стоп! – знову це чарівне слово зупинило галас, що розгорався. – Зрозумійте правильно, у мене є гроші. Мені не важко. А вам зараз потрібно. Навіть не особисто вам, бо я не сумніваюся, що ви не кинетеся купувати собі нові шмотки тощо. Вашим дітям потрібно. Їм потрібне харчування, ваша присутність, може ваша відпустка на роботі... а я знаю, що запасів у вас не залишилося. І що вийде? Старалися-старалися, боролися-боролися, і все буде марно, тому що одужуючий, але ослаблений дитячий організм не отримає потрібних йому речовин? Так треба. І давайте на цьому все. Мені вже дуже швидко треба звідси тікати. Скоро обхід, мене не повинні тут застати.

Ця маленька одповідь примирила жінок із дійсністю. Вони розуміли його правоту і не наважувалися більше протестувати. Толік же підійшов і міцно потиснув йому руку...

 – Цілувати я тебе не буду, – дами знову захихотіли, – просто скажу – спасибі, друже. Якщо буде треба – звертайся. У нас немає грошей, але є совість...

– Уже треба, – з напівтемряви, що ще панувала в кутку палати, пролунав голос Миронова. Усі здивовано повернулися до нього. – Вибачте, ви мене не знаєте... Зате мене добре знає Оля. Я ваш сусід, через кілька дверей. Ще кілька днів тому я був такий самий... зараз ось, завдяки Максиму, навіть бадьоро ходжу, тільки ваги ще не набрав. З приводу того, що вже потрібна допомога... Максиме, ви як іти зібралися і куди? Не забувайте про “Фарму”...

– Ах, так... – Макс поморщився, з усіма цими перипетіями в нього зовсім вилетіли з голови події останніх днів.

– Я поясню, – продовжив Миронов. – Дами, в ейфорії свого щастя, вам треба запам’ятати одне – ви нічого не знаєте, що тут сталося. Ось подумайте, що відбуватиметься на обході? Припреться зав. відділенням, потикає олівцем і здивується, а чого це всі такі радісні, а діти реально так сплять? Як ви розповісте йому, що тут було? І здогадайтеся, що буде далі – спочатку вам не повірять, потім затягають за аналізами, почнуть дітей напихати всякою хернею, доводячи, що це все було шарлатанство й, взагалі, антинауково. Що вони насправді хворі і їм обов’язково і терміново треба з’їсти відро пігулок, а вам усе це здається або навіяв гіпнозом шарлатан... Але ж комусь захочеться і дисертацію написати... Потім дізнаються про Макса і почнуть його шукати. Як же – шарлатан обдурив дітей... хто ж повірить, що ви не платили ні копійки? Але вас усіх у спокої не залишать. Підтягнеться преса, ласа на жовті сюжети... Перетрусять усе ваше особисте життя і вивісять його на огляд. А ще те, що особисто з вами стало... вибачте, але вже досить світло, і я звідси бачу, що у вас, Віра Іванівна, сивина пропала, а ви усі, пані, стали якось стрункішими, чи що… обличчя помолодшали, – старша жінка машинально потягнулася рукою до волосся, інші збуджено закрутили головами, роздивляючись Віру Іванівну і сусідок. – Мені продовжувати чи вже все зрозуміло?

– Мені зрозуміло... – Толік підтримав Миронова. – Дівчата, язик за зубки і мовчок. Це все для наших дітей. Ніч-як ніч... нічого такого... спали, прокинулися... а воно ось так... Правильно? – він глянув на Миронова і Макса.

– Саме так. – Миронов продовжив, – брехати не треба, брехню видно, це я вам як бувший опер карного розшуку кажу, будете брехати – заплутаєтеся. Уявіть собі, що ось не було цього нічого – ви прийшли ввечері, і ось він ранок... все ось так як є. Не бачили, не знаєте... просто диво і все тут... Тепер щодо Максима. Він не злочинець. Шукає його “Фарма” за ось таке ж диво. Саме тому згадувати про нього не можна. Його і так і так шукати будуть, а ви просто підставите себе і своїх дітей. Що творить “Фарма” в місті, сподіваюся, ви в курсі. Про пігулки експериментальні чули. Максиме... вам є куди йти?

– Та знайду, щось, – невизначено відповів той. Він розраховував залізти в машину і там відіспатися, у свою квартиру шлях поки що був закритий.

– Крім цього, тобі ще треба вийти звідси. Пропоную – у вас з Анатолієм схожі фігури і темні штани. Одягніть його куртку і вийдіть під руку з Танею... Свою ж куртку – в сумку, на кшталт речі несете, це ж лікарня... Відійдете подалі, поміняєте одежину назад і розійдетеся. Якщо хтось і стежить – напевно промахнуться. Я думаю, що Анатолій пробачить вам, якщо ви трохи пообнімаєте Таню, – Миронов усміхнувся, жінки і сам Толік підтримали.

– Чудово... якщо Анатолій не проти – так і зробимо. Ось вам усім моя електронка... якщо що – пишіть туди. На жаль, телефон дати не можу.