Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

у нього ціла група досвідчених людей, зокрема й жінок, яким, можливо, час від часу так само доводиться шукати дорогі туфлі певної фірми, і вони знають, де їх можна знайти. Відомі їм і всі кишла та кубла — від найрозкішніших, найдорожчих готелів до найубогіших халуп; мають вони й відповідні фотознімки та папери, на будь-який випадок, хоча поки що питання з Туреччиною так однозначно й не поставало. Нелегко було розтлумачити тому в Стамбулі, що там хтось «тямить на жіночих ніжках». Справа здалася йому досить клопітною, наглядати за п'ятьма взуттєвими крамницями він спершу не збирався, але перспектива впіймати чималу «рибку», а може, навіть справжнього «кита» його таки спокусила. І все ж кінець кінцем довелося того чоловіка ще й пристрахати Дольмером, ба навіть подзвонити Дольмерові й розворушити його кволу уяву. Зрештою Дольмер таки здався — та й то лише після того, як почув про велику «рибину»,— натис на того в Стамбулі й виділив допомогу. А втім, не дуже це й велика робота — обійти п'ять взуттєвих крамниць у Стамбулі, а потім, може, ще в Анкарі чи в Іскендеруні, де, здається, також цінують туфлі цієї європейської фірми. Те, що хлопця повернули — справді тривожний сигнал. І знову ж таки робота! Тут не залишається нічого іншого, як посміятися. Зрештою, кілька місяців напружених зусиль не дали їм нічого, крім отого Шублера, коханця Ерни Бройєр,— вони схопили його з пістолетом зразка 1912 року. Певна річ, у цій справі потрібна й офіційна допомога: адже взуттєві крамниці не зобов'язані давати будь-кому довідки; до того ж тепер вони вже, може, і не в Стамбулі, куди ведуть сліди через хлопчика.

Турецький інженер не впізнав із певністю на фотографії Вероніку. Хлопчик, правда, заявив: «Це моя мама!» — але ж ці слова йому могли й утовкмачити в голову, а сльози він міг із себе видушити. Можливо, вони послали з Лівану через кордон якусь спільницю. А брати малого в роботу — на такий ризик іти йому не хочеться. Видно, хлопець і справді досить холоднокровний.

А в Губрайхені тепер буде, мабуть, тіснувато; сховати малого навряд чи пощастить, та й хто він — у таємниці теж не втримаєш: вони ж із Рольфом схожі, як дві краплі води, і люди в селі почнуть роздумувати, припускатися всіляких здогадок, чекати, що щось з'ясується. І триватиме це недовго — поки за того стриманого хлопчика візьметься преса. Отже, висновок такий: ідилії в Губрайхені має настати край, вона скоро розвіється, тим більше, що тепер і з боку Фішера слід сподіватися капості — адже він потерпає, що «середовищу буде завдано шкоди», й уже подав позов про свої «батьківські права».

Тільки відверта погроза звернутися до людей Цумерлінга примусила Дольмера у справі з туфлями рішучіше зажадати офіційної підтримки. Роботи виявилось і не багато: потрібно було розпитати загалом у чотирнадцяти крамницях трьох міст про жінок, що носять взуття тридцять восьмого розміру, постежити за тими крамницями, показати продавщицям фотографії. Турецька поліція завжди виявляла готовність до співробітництва, а стан турецько-німецьких відносин дав змогу просити невеличкої послуги, тим більше, що в цьому випадку можна сподіватися й на славу.

А на «фронті образів богоматері», як він називає його сам для себе, панує затишшя; тут усе гаразд, усе спокійно, в усіх залах, і Єву Кленш охорона, здається, аж тішить, тоді як її наречений читає в кафетерії газету, а добра старенька Кете, що так вірує в парасольку, вислуховує пояснення свого Фріца; на цього просто-таки зійшло натхнення — може, через Єву, яка віддано прислухається до його слів і, здається, заглядає йому не тільки в рот, а й у душу — ще одна деталь (про неї з подробицями доповів Гробмелер зі своєю командою, що спеціалізується на музеях, галереях, концертах, вернісажах і т. ін.), яка неабияк розважає добру стару пані Тольм. Бони там, очевидно, мають гарненьку Єву Кленш за Тольмову дочку чи невістку, оточують її «цілими гронами» (так висловлюється Гробмелер) і сунуть за нею, ніби група екскурсантів. У всякому разі «вишневоуста»,— так вони назвали Єву,— поводиться «пристойно». Отже, на «фронті образів богоматері» без змін, а «кабінет» — задня кімната в Гецлозеровій кав'ярні — то вже справа буденна, там, як завжди, досить чотирьох чоловік: двоє на кухні, один при вході й один — у невеличкому дворику.

А в Губрайхені неспокійно, хоч поки що особливої тривоги ніщо й не викликає. Молодий татусь Тольм — той, що Рольф,— поговорив по телефону з синочком, відпросився з роботи й нишком одержав того синочка в Тольмсгофені; дивно, але обидва пустили сльозу, сплакнули й Катаріна Шретер та Сабіна Фішер, які марно намагалися розпитати в хлопця про Вероніку:

— Ти ж повинен знати, де твоя мама, як їй живеться, яка вона тепер! І де дістає собі в тих краях туфлі. Вона й досі в тій пустелі? А там що — піски чи голе каміння? Адже там так швидко зношуються туфлі...

Хлопчик — із жінками він, правда, поводився привітніше, ніж із поліцейськими,— стримано відповів:

— У неї все гаразд, і туфлі вона ще має... Принаймні босу я її не бачив. Бев ставиться до неї дуже люб'язно.

— Хто-хто?

— Бев.

Про того «Бева» у малого більш нічого не питали — видно, він був дуже настраханий. А з доброї волі хлопчик теж не хотів розмовляти. Навіть за обідом. Суп, гуляш, салат і хліб. Коли його питали, чи відрізняється ця їжа від тієї, що там, він озивався, але казав тільки, нібито ніколи не був голодний. На запитання, чи завжди йому та їжа смакувала, відповідав заперечливо, однак відразу-таки додавав, що й тут йому не завжди все смакувало. На запитання, у що він грався і з ким, хлопчик відповідав ухильно, як і на решту запитань, аж поки його батько не те що люто, але все ж роздратовано кинув: