Донна Тартт - Щиголь

— Гобі, що сталося? — запитав я нарешті.

— Нічого.

Він шукав ложку, але висунув не ту шухляду.

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

Він обернувся, щоб подивитись на мене, в його очах майнула тінь невпевненості, потім він знову обернувся до грубки й бовкнув:

— З твого боку було непристойно дарувати Піппі те намисто.

— Що ти сказав? — розгублено запитав я. — Вона розсердилась?

— Я… — Дивлячись на підлогу, він похитав головою. — Я не знаю, що з тобою діється. Я не знаю, що мені тепер думати. Зрозумій, я не хочу щось тобі забороняти, — сказав він, коли я нічого йому не відповів. — Справді, не хочу. Власне, я не хотів би про це говорити. Але, — він, здається, підшукував слова, — невже ти не бачиш, що це неправильно й непристойно. Дарувати Піппі намисто за тридцять тисяч доларів? У день твоїх заручин? Просто залишити його в її чоботі? Під дверима?

— Я заплатив за нього не тридцять тисяч.

— Звичайно, ні, у крамниці воно всі сімдесят п’ять коштувало б, якщо купувати окремо. А крім того, — несподівано він підтягнув стілець і сів на нього. — О, я не знаю, що мені робити, — жалібним голосом. — Я не уявляю навіть, як мені почати.

— Що?

— Будь ласка, переконай мене, що ти не пов’язаний з усіма цими справами.

— Справами? — обережно перепитав я.

— Ну… — З кухонного радіоприймача лунала класична музика, задумлива фортепіанна соната. — За два дні до Різдва мене несподівано навідав твій друг Лусіус Рів.

Я наче в прірву провалився, несподівано й на саме дно.

— З вельми прикрими звинуваченнями. Я такого й уявити собі не міг. — Гобі затулив очі великим і вказівним пальцями і якусь хвилину сидів мовчки. — Відкладімо цю справу на потім. Ні, ні, — сказав він, застережливо махнувши рукою, коли я спробував заговорити. — Спочатку про меблі.

Між нами запала нестерпна мовчанка.

— Я розумію, що тобі було нелегко прийти з цим до мене. І також розумію, що я сам же поставив тебе в таке становище. Але ж, — він озирнувся навколо, — два мільйони доларів, Тео!

— Послухай-но, дай мені сказати…

— Мені треба було записувати — він мав фотокопії, чеки на перевезення, де йшлося про меблі, яких ми ніколи не продавали й не збиралися продавати, меблі найвищого аукціонного рівня, яких ніколи не існувало, у мене все це не вкладалося в голові, й на якомусь етапі я перестав рахувати. Десятки! Я не мав найменшого уявлення про те, скільки ти їх продав! І про підсадку ти мені набрехав. Йому потрібно зовсім не це.

— Гобі! Гобі, послухай мене. — Він дивився на мене і, схоже, мене не бачив. — Пробач, що ти про це довідався в такий спосіб, я сподівався спершу все владнати, але… я вже про все подбав. Тепер я зможу все це викупити назад, кожну річ.

Але, замість відчути полегкість, він лише похитав головою.

— Це жахливо, Тео. Як я міг допустити, щоб таке сталося?

Якби я так не розгубився, я пояснив би йому, що він скоїв лиш один гріх — довірився мені й повірив у все, що я йому розповідав; але він здавався таким приголомшеним, що я не міг примусити себе сказати бодай щось.

— Як ти міг зайти так далеко? Як я міг нічого не знати? Він мені показав, — Гобі подивився вбік і знову недовірливо похитав головою, — твій почерк, Тео. Твій підпис. Стіл роботи Дункана Файфа… Комплект шератонівських стільців… Шератонівська канапа, відвантажена в Каліфорнію… Я сам виготовив ту канапу, Тео, власними руками, ти бачив, як я її виготовляв, вона не більше шератонівська, аніж отой пакет із магазину, що там лежить. Уся рама там нова. Навіть підлокітники нові. Оригінальні лише дві ніжки, ти стояв там і дивився, як я виготовляв нові…

— Пробач, Гобі, податківці щодня телефонували, я не знав, що робити.

— Я знаю, що ти не знав, — сказав він, хоч я помітив сумнів у його очах, коли він це сказав. — Тоді в крамниці був справжній хрестовий похід дітей. Але ж, — він відкинувся назад на стільці, подивився в стелю, — чому ти не зупинився? Чому ти витворяв таке й далі? Ми витрачали гроші, яких у нас не було! Ми загрузли далі нікуди! І так тривало роками! Навіть якби ми могли все викупити, а ми ніяк не можемо, й ти це чудово знаєш…

— Гобі, по-перше, я тепер можу все викупити, а по-друге… — мені вкрай треба було випити кави, я ще як слід не прокинувся, але кави на плиті не було, а для того, щоб починати варити її зараз, момент точно був невдалий, — по-друге, я зовсім не хочу сказати, що у нас усе о’кей, бо до о’кей нам далеко, я лише намагався втримати нас на поверхні й залатати якісь дірки, я не знаю, як усе зайшло так далеко. Але ні, ні, послухай, — наполегливо сказав я; я бачив, як він віддаляється від мене, вислизає — мама теж так робила, коли їй доводилося сидіти мовчки й вислуховувати особливу плутану й складну брехню від батька. — Хай би що там він тобі сказав, я маю тепер гроші. Усе нормально. Ти зрозумів?

— Я боюся навіть питати в тебе, де ти їх узяв. — Потім він сумно відхилився назад на стільці. — То де ти все ж таки був? Якщо ти дозволиш мені поцікавитися?

Я схрестив ноги й знову поставив їх на підлогу, провів долонями по обличчю.

— В Амстердамі.

— Чому в Амстердамі? — Я сушив голову, як йому відповісти, а він тим часом додав: — Я думав, ти не повернешся.

— Гобі…

Я спаленів від сорому. Я завжди докладав таких зусиль, щоб приховати від нього свою подвійну сутність, щоб показати йому свою поліпшену й відполіровану версію, а не того ганебного банального мене, якого я так ретельно приховував: шахрая й боягуза, брехуна й афериста.

— Чому ти повернувся? — Він говорив швидко й жалібно, ніби хотів тільки виплюнути слова з рота; опанований хвилюванням, він підхопився на ноги й почав ходити туди-сюди, його капці ляскали по підлозі. — Я думав, більше ми з тобою не побачимося. Усю минулу ніч, кілька минулих ночей я не спав і думав, що мені робити. Крах. Катастрофа. А в усіх газетах повідомлення про ті вкрадені картини. Чудове Різдво. А тебе ніде не можна знайти. На телефонні дзвінки ти не відповідаєш — ніхто не знає, де ти є.

— О Боже, — сказав я, тепер по-справжньому приголомшений. — Пробач мені. Але послухай, послухай, — його рот стинувся в нитку,