Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

але на мої спроби захистити їх (і решту людства) заявляєш, що я втручаюся не в свою справу і маю дати їм спокій.

Шаллан перейшла ковбаню та обернулася до капітана.

— Як по-твоєму, Каладіне Буреблагословенний: я нічого не перекручую?

Той скривився.

— Як на мене, ні.

— Овва, послухати тебе, то ти знаєш мене, як облуплену! От тільки сам не так давно казав, що не знаєш, що про мене й подумати. Дивне твердження як на того, хто начебто досконально в мені розібрався. Наступного разу, вирішуючи, як бути, я просто спитаю в тебе — адже ти, схоже, розумієш мене ліпше, ніж я сама.

Каладін рушив тим самим пасмом породи, а дівчина стривожено стежила — адже той ніс її портфеля. А втім, у нього він був у надійніших руках. Коли капітан дістався на той бік, Шаллан потяглася по свого портфеля — але виявила, що натомість узяла за лікоть охоронця, привертаючи його увагу.

— Як щодо такого: я врочисто заприсягнуся десятим ім’ям Усемогутнього, що не бажаю зла Адолінові або його родині? — мовила вона, глянувши Каладіну просто у вічі. — Я лише хочу відвернути катастрофу. Так, я можу помилятися чи бути жертвою омани, проте ладна заприсягтися в щирості моїх намірів.

Той свердлив її поглядом — таким пильним. Від виразу його очей Шаллан відчула дрож. Цей чоловік просто палав своєю справою.

— Я вірю вам. Гадаю, цього досить, — промовив капітан і, глянувши вгору, лайнувся.

— Що таке? — спитала Шаллан, дивлячись на далеке світло у вишині, де з-за краю розколини визирало сонце.

Не з-за того краю. Рухаючись на захід, вони знову заблукали і звернули на південь.

— Буря забирай! — охнула дівчина. — Дай-но сюди портфеля. Треба замалювати те, що ми бачимо.

 

71. Вігілія

 

Він зігнутий під тягарем божественної ненависті, та ще й відірваної від чеснот, які відтіняли її. Він такий, яким ми зробили його, старий друже. І такий, яким він, на жаль, і сам прагнув стати.  

 

–Я був дитиною і мало що чув, — сказав Тефт. — О, Келеку, — та не надто й прислуха́вся! Того, що виробляли в нас у родині, від батьків не очікують — тож я про це не знав і знати не хотів. От і не дивно, що мені несила пригадати.

Сиґзіл м’яко кивнув у своїй лагідній, і від того навіть дратівливішій манері. Цей азіш розумів, про що йдеться. Розумів — і викликав на відвертість. Страшенно нечесно з його боку! І чому Тефт мав нести варту саме з ним?

Обидва сиділи на валунах неподалік від проваль, одразу за східною околицею Далінарового табору. Задував холодний вітерець. Тієї ночі мала грянути великобуря.

«Він доти повернеться. Аж звісно, що повернеться».

Повз них прошмигнув крєм’ячок. Тефт кинув у нього камінцем, і він метнувся до найближчої розколини.

— Не знаю, нащо тобі слухати про всі ці речі. Адже користі від них — ні найменшої.

Сиґзіл кивнув. От буреклятий іноземець!

— Гаразд, — сказав Тефт. — Розумієш, мої батьки були сектанти — так звані Прожекте́ри. Вони… словом, вони гадали, що, знайшовши спосіб повернути Спустошувачів, повернуть і Променистих лицарів. Дурня́, еге ж? От тільки вони, як то кажуть, «щось знали». Таке, чого не мали б знати, — як-от те, що до снаги Каладінові.

— Тобі це, бачу, нелегко, — промовив Сиґзіл. — Не хочеш зіграти ще партію в мічім, щоб скоротати час?

— Еге, тобі б тільки залишити мене без буреклятих сфер, — гиркнув на нього Тефт, сварячись пальцем. — І називай цю гру якось інакше.

— Але ж її назва — «мічім».

— Це слово священне й для гри не годиться.

— Там, звідки його запозичили, воно не священне, — заперечив Сиґзіл, помітно дратуючись.

— Але ми не там, а тут! Тож називай її якось інакше.

— Я хотів зробити тобі приємне, — сказав азіш, беручи в руки кольорові камінці, якими грали в цю гру. Їх — купкою — ставили на кін, намагаючись відгадати, які камінці приховав суперник. — Це ж не азартна, а спортивна гра, яка не ображає почуття воринців.

Тефт дивився, як Сиґзіл піднімає камінці. А може, спустити всі сфери в цю бурекляту гру було б для нього ж і ліпше? Бо знову розжитися грішми було ризиковано. Такому, як він, їх мати не можна.

— Прожекте́ри гадали, — повів далі немолодий лейтенант, — наче приховані здібності легше розкрити, якщо піддати життя небезпеці. От вони й… піддавали. Щоправда, хвала вітрам, тільки життя самих сектантів — невтаємничених не чіпали. Але горя вистачало й без них. Я бачив, як добровольців зіштовхували зі скель або прив’язували, а тим часом свічка поступово перепалювала мотузку з підвішеним каменем, який мав їх розчавити. Страшні речі, Сиґзіле. Жахливі. На таке нікому не варто дивитися — а надто шестирічному хлопчикові.

— І що ж ти зробив? — тихенько поцікавився азіш, туго затягуючи зав’язку на своєму капшуку з камінцями.

— Не твоя крєм’ячкова справа! — гаркнув Тефт. — Не розумію, навіщо мені взагалі ця розмова…

— Усе гаразд, — сказав Сиґзіл. — Я розумію…

— Я виказав їх нашому градоправителеві, — випалив Тефт. — А той улаштував над ними суд, цілий процес. І всіх їх зрештою стратили. Я й досі не розумію за що — адже вони становили загрозу тільки для себе. Замах на самогубство скарали смертю — ну й нісенітниця. Я мав знайти, як виручити їх…

— Твоїх батьків?

— Моя мати загинула від того валуна на мотузці, — пояснив лейтенант. — Вона була щирою вірянкою, Сиґу. Фанатичною, розумієш? Мовляв, здібності у неї точно є, і якщо їй загрожуватиме загибель, ті виявлять себе, й вона врятується…

— Це відбулося на твоїх очах?

— Ні! Буря забирай! Чи ти здурів? Та хто б дав її синові на це дивитися?

— Але…

— А от батькову смерть я таки бачив, — мовив Тефт, обвівши поглядом Рівнини. — Його повісили.

Немолодий боєць похитав головою, риючись у кишенях. Та куди ж поділася його фляжка? Тефт озирнувся й зауважив, що на камені неподалік сидить, як завжди крутячи свою коробочку, ще й той хлопчина. Ренарін.

Тефт був не з тих, хто поділяв усю ту Моашеву маячню про повалення світлооких. Над простолюддям-бо їх вивищив Усемогутній! І хто такі вони — звичайні списники — щоб ставити під сумнів Його волю? Але княжич Ренарін був по-своєму не кращий за Моаша: ні той, ні той не знали свого місця. Бо світлоокий, який прагне служити в Четвертому мості, не ліпший за темноокого, що просторікує королю. Так не годилося — хоча решті мостонавідників хлопчина був начебто до вподоби.

Ну й Моаш тепер, звісно, також став одним із них. От буря забирай! Він що, залишив фляжку в казармі?

— Тефте, увага! — промовив Сиґзіл і підвівся.

Той обернувся й, побачивши, що підходять люди у формі, схопив списа й зірвався на ноги. До двійці чатових наближався Далінар Холін у супроводі кількох світлооких радників, а також Дрегі та Шрамма з Четвертого мосту, тогоденних охоронців великого князя. Тепер, коли