Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Бачу, ти вже маєш готовий начерк стратегії свого захисту.

Передбачливе мислення. Як почують адвокати — в захваті

будуть. Хоч’ почути мій план?

— Дуже! — відповів Мертрі, легенько натискаючи на рану

правиці. Від болю скривився, але кров не чвиркнула звідти.

— Наймогутніша особа на землі має подякувати мені за цю їй

послугу, а я скажу їй, що ти така дуподучка, яка із шкури

пнулася, аби заплямувати добре її ім’я. Поки що це лиш начерк

мого плану, але, гадаю, з цього зернятка виросте добрий урожай.

— Це те, що проходить у вас як правосуддя?

— Вочевидь — так.

Мертрі розтулив рота, але те, що він хотів висловити, потонуло

в гуркоті: фабрика внизу вибухнула. Хаос! Із котлована, над

яким перебували ці двоє чоловіків, суцільною стіною шугонули

вгору блакитні світляки, а тоді пасмами потяглися понад тією

глибінню до протилежної стіни, де й зникли в невеличких

продухвинах. Какофонічний гамір ожилих масивних машин

переповнив усе повітря надовкола. Щось вилетіло з тіней під

стелею й шугнуло додолу понад самою головою Голдена.

Капітан упав на Мертрі, гірко усвідомлюючи, яка виходить

іронія: він своїм тілом захищає чоловіка, в котрого допіру тричі

стріляв.

— Що там таке? — запитав Мертрі.

— Елві! — відповів Голден. — То Елві!

Розділ п’ятдесят четвертий. Елві

— Отже, — задоволено мовив Міллер. — Я маю план, але

мені потрібна твоя допомога. Мені треба якнайближче

підступитися до того, що дідько-його-знає-що-воно-таке. Тобі

дано його бачити, а мені — ні. Тож ця частина нашого завдання

на тобі.

— Гаразд, — мовила вона. — А ти… що робитимеш ти?

Робот здвигнув плечима.

— Щоразу, коли ми… я… ну, ти розумієш. Щоразу, коли будь-що потрапляє в це, так те будь-що й гине. Ця штукенція знищує

такі, як оце я, мережі. Я підключуся до якомога більшої

кількості мотлоху на цій планеті й затягну все це у… ну, сама

знаєш, у що. У те. І зруйную його. Поламаю ту систему.

— А чи не вимкне воно й тебе?

— Либонь, що так. Це трапляється, коли берешся за складні

знаряддя. Бува, шукаєш якісь окремішні риси, а з ними

витягнеш і весь багаж.

— Не розумію, — призналася Елві.

— Мене стулили докупи, аби я розшукав щось таке, що тут є

зайве, — сказав Міллер. — Виявляється, що й я можу бути

підхожим інструментом для смерті, якщо саме таким є

правильне вирішення проблеми. Я й справді набив-таки руку на

цьому. Отож веди мене й приведи якнайближче до того-як-його-там. Однак я не хочу доторкнутися до нього. Я ковзну туди ще до

того, як підчеплю все інше. І я певен: на тебе можна покластися.

— Добре, — мовила Елві, змінюючи позу, аж поки змогла

бачити і робота, й ту пітьму одночасно. — Обернися градусів на

тридцять ліворуч!

Робот обернувся — зі швидкістю і рвучкістю переляканої

комашини.

— Межа пролягає за якихось пів метра перед тобою. Навіщо

тобі наближатися до нього?

— Це ти про ту штукенцію, котрої я є частина? Вона може й не

бути свідомою, але вона не дурна. Коли я це втну, то чи не всі її

знаряддя знатимуть те, що й я знаю, і навряд чи всі вони

спроможуться вміло прийняти вимушену зупинку. Байдуже, для

чого ще спроєктовано цю річ, їй хочеться проіснувати саме

стільки, скільки треба, щоб вивершити свою роботу. Вона є та, що виживає. А я — її протилежність, до значної міри.

В голосі цього артефакта причулася їй усмішка. Звідкіля таке?

Патерни та звички в мізках загиблого чоловіка? А чи той

фаталізм є ще одним добрим порухом у проєктованому

просторі? Невже все світ в один і той самий спосіб розвивав і

крила, й очі, й інші чуттєві органи разом із якоюсь гіркотною

завороженістю перспективою смерті?

— Нумо до праці! — сказав Міллер-робот. Він став навкарачки, весь згрупувався, приготувавшись до стрибка. — Лічимо від

трьох. Два. Один!

Зіткнення, удар були десь такі, ніби Елві знов опинилася