Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Тупіт копит, сір, — відповів Діамант. — Хода така, схожа на галоп. Дуже важка хода. Дуже важкий кінь. А навіть і не кінь — а кентавр. А от і він, — додав він трохи згодом.

Справді, на дальньому краю галявини з’явився величний золотобородий кентавр. З чола він витирав великі краплі людського поту, а його каштанові боки лисніли кінською піною. Побачивши короля, він усе тим самим галопом пролетів усю галявину, зупинився та вклонився йому.

— Вітаю тебе, королю, — мовив він низьким голосом, який здалеку можна було прийняти за рев бика.

— Гей, хто-небудь! — король озирнувся на двері хатинки. — Келих вина благородному кентавру. Вітаю тебе, о мудрійший Рунвіте![14] Бачу, тобі спершу треба перевести дух, а потім ми воліли б знати: що привело тебе сюди?

Тим часом із хатинки вийшов паж і виволочив чималий дерев’яний келих, оздоблений вишуканою різьбою. Кентавр підніс келиха до вуст та, перш ніж випити, мовив:

— Піднімаю цей келих за Аслана, за істину та за вас, сір!

Єдиним духом він осушив келих (між іншим, достатній, аби напувати щонайменше шістьох дужих чоловіків) і передав його пажу.

— Отже, Рунвіте, — поквапив кентавра король, — чи не приніс ти нам часом останні вісті про Аслана?

У відповідь кентавр лише спохмурнів, наче небо перед грозою, та брови насупив. На обличчі його читалася тривога.

— Сір, — нарешті зітхнув він, — вам має бути відомо, що я давно спостерігаю за зірками на нічному небі. А спостерігаю я за ними дуже й дуже давно, бо ми, кентаври, і живемо довго-довго, значно довше за людей і тварин та навіть, як на те, єдинорогів. І от що я скажу вам: ніколи за своє довге життя не бачив я знаків тривожніших за ті, що нині накреслено на небесах. Зірки не провіщають ані скорого приходу Аслана, ані довгого миру, ані спокою. Не провіщають вони й радощів. Більш того, тривожнішого розташування зірок, як підказує мені моя наука, я взагалі не бачив за всі п’ятсот років, що вдивляюся в небо. Із тим я збирався був у дорогу, аби попередити вашу величність, що великі біди чатують на Нарнію найближчим часом, коли вчора ввечері долетіли до вух моїх чутки, ніби Аслан прийшов до Нарнії. І дехто буцімто бачив його на власні очі! Не вірте тим чуткам — то казки, мій королю! Зірки не брешуть — брехати можуть люди чи тварини, та тільки не зірки. Якби Аслан був тут, то першими про те сповістили б саме вони: найблагородніші зірки зібралися б на його честь — то й був би добрий знак, якому можна вірити. Все інше — то неправда…

— Неправда? Як так? — суворо насупив брови король. — Хто у нас у Нарнії та й в усьому світі насмілився б на брехню у справі, з якою і жарти ніхто не жартує? — сказав він те, і мимоволі рука його лягла на рукоять меча.

— Те мені невідомо, — похитав головою кентавр. — Та я знаю одне: на землі брехуни є, та їх немає серед зірок небесних!

— Хай так, — зауважив єдиноріг, — а чи не міг Аслан прийти всупереч тому, що підказують зірки? Бо як то розповідають стародавні легенди: зірки — його створіння, а він не той лев, якого можна приручити.

— Добре сказано, брате Діамант, — підтримав того король, — я теж чув ці слова стародавніх легенд: не той він лев, якого можна приручити.

Рунвіт підняв був руку і навіть подався вперед, немов застерігаючи короля, як раптом із лісу почулося жалібне голосіння, і всі разом повернули голови на звук. Хто плакався в лісі за деревами, було не видно, та голос швидко наближався, і за хвилину можна було розчути окремі слова.

— Ой, лихо, лихе лихо, ой лихо коїться в лісі! О, горе вам, мої брати та сестри! Горе всім священним деревам! Сокири січуть без жалю! Вмирають… вмирають… вмирають…

З останнім «вмирають» на галявину вибігла і сама плакальниця. Висока та струнка, зростом така, що й кентавру могла заглянути в очі, дивна плакальниця водночас нагадувала і жінку, і дерево. Це навіть важко уявити тому, кому не доводилося зустрічати дріад, та ті, кому вони не в дивину, не тільки безпомилково відрізняють їх від інших мешканців лісів, але й одну від одної. Король Тіріан, так само як і кентавр чи єдиноріг — істинні нарнійці, — одразу ж упізнали дріаду букового дерева.

— Справедливості та правосуддя! — кинулася вона до короля. — Захистіть свій відданий народ! Благаю вас про порятунок! Там, на заході, вирубують Ліхтарну пустку під корінь. Уже сорок моїх братів і сестер стовбурами без життя лежать на сирій землі!

— Що?! Як це може бути, моя чарівна пані, хто підняв руку на священну для всіх нас Ліхтарну пустку?! Як вони сміють?! І хто вони? Та хто б вони не були… — Король вихопив меча. — Ім’ям Аслана…

Та дріада цього вже не чула. Не встиг король договорити, як пролунав тихий протяглий стогін «а-а-аах», дріада здригнулася, наче її хтось вдарив — раз, другий, третій, — похитнулася, ноги її підкосилися, і поки присутні ще не зрозуміли, що сталося, впала, мов підрублена. Якусь мить усі бачили перед собою бездиханне тіло на траві, а ще за мить воно наче розчинилося в повітрі. Тільки тепер вони зрозуміли, що сталося: десь далеко звідси хтось зрубав дерево, дух якого щойно благав про порятунок. Щонайменше з хвилину від гніву та скорботи король був не в змозі вимовити ані слова. Ледве отямившись, він вигукнув:

— За мною, друзі! Ми це так не залишимо! Найшвидший шлях до західного краю пустки — уздовж річки. Присягаюся, жоден злодій живим від мене не втече!

— Від нас, сір! — рішуче додав єдиноріг.

Та всіх зупинив Рунвіт.

— Навіть у праведному гніві королю не слід давати владу почуттям. Ви повинні зрозуміти, що в Нарнії коїться щось нечуване, таке, чого ще не було. Якщо це бунтівники, більш того — бунтівники озброєні, утрьох нам із ними не впоратися. От якби ваша величність воліли дочекатися…

— Чекати? Про те ми навіть думати не воліємо! — розсердився король. — Утім, аби не гаяти часу, ми розділимося: ми з Діамантом — на допомогу деревам, а ти, друже, скачи галопом по допомогу нам. Ти знайдеш її у Кейр-Паравелі. І от іще що: ось тобі моя печатка, аби було зрозуміло, що ти виконуєш мій наказ. Збери загін вершників у повних обладунках, дюжину розумних хортів, десяток гномів (вони найкращі лучники з усіх). У нагоді