Грегорі Девід Робертс - Шантарам

спустився вниз, не забувши віддубасити охоронців на кожному поверсі. В кінці провулка я обмінявся усмішками ще з двома, що спостерігали за вхідними дверима. Я був у добрих стосунках з більшістю молодих гангстерів. У бомбейському злочинному світі водилися Й ІНШІ іноземці — якийсь ірландець в мафіозній раді Бандри; вільний художник зі Штатів, нова зірка наркобізнесу; голландець, що співпрацював з бандами Хара, та інші,— але в мафії Салмана я був єдиним горою. У той час національна гордість росла, як нова виноградна лоза на випаленій постколоніальній землі, і це були останні роки, коли схожі на англійців чужинці ще викликали якийсь інтерес і симпатію.

Те, що Раджубгай запросив мене на весілля, було значущим фактом: це означало, що я вважаюся в мафії «своїм». Я багато місяців працював у тісному контакті з Салманом, Санджаєм, Фарідом, Раджубгаєм та іншими членами ради. Паспортний відділ, яким я керував, давав половину всієї нашої валютної виручки. Мої контакти з вуличними ділками також робили чималий внесок до загальної скарбнички у вигляді золота й інших матеріальних благ. Через день ми з Салманом і Абдуллою боксували в спортзалі. Завдяки особистому знайомству з Хасаном Обіквою я налагодив міцні стосунки з чорним гетто. Цей зв’язок був корисний — він залучав до нас нових людей, розширював ринки збуту і збільшував прибутки. На прохання Назіра я взяв участь в перемовинах з афганськими утікачами, що мешкали в Бомбеї. Ми уклали з ними угоду про те, що племена, які живуть коло афгано-пакистанського кордону й домоглися відносної незалежності, поставлятимуть нам зброю. Я користувався у друзів-гангстерів пошаною і авторитетом і заробляв більше, ніж міг витратити, проте лише потому як Раджубгай запросив мене на весілля дочки, я міг сказати, що став повноправним членом мафії. Він був старійшиною мафіозної ради, і це запрошення було чимось на взірець офіційного підтвердження того, що я прийнятий у вузьке коло своїх людей. Ти можеш працювати з ними і на них, можеш заслужити їхню високу оцінку, але одним з них ти стаєш тільки тоді, коли тебе покликали до себе додому, щоб ти міг поцілувати дітей.

Я перетнув умовну межу Форту і наближався до фонтана Флори. Поряд зі мною пригальмувало вільне таксі, водій енергійно жестикулював, запрошуючи мене до салону. Я відмахнувся від нього. Він їхав поряд зі мною і, не знаючи, що я розмовляю на хінді, висунувся з вікна й вибухнув лайкою в мою адресу:

— Гей, біла свинюко, ти що, не бачиш, таксі вільне? Чого ти вештаєшся такою спекою по вулицях, наче смердючий білий цап, що відбився од господаря?

— Кай пайджей тум? — запитав я на маратхі.— Чого тобі?

— Кай пайджей? — перепитав він приголомшений.

— Що з тобою? У тебе проблеми з мовою? — допитувавсь я на бомбейському вуличному маратхі.— Ти не знаєш маратхі? Що ти робиш тоді в нашому Бомбеї? У тебе що, цапині мізки в твоїй свинячій голові?

— Арей! — всміхнувся він і перейшов на англійську.— Ти говориш на маратхі, баба?

— Гора к’єра, кала ман. Біле обличчя, темне серце,— відповів я, поплескавши себе по відповідних частинах тіла. Я перейшов на хінді, застосувавши найбільш ввічливу форму звертання, щоб полестити йому.— Я білий зовні, братику, але усередині я індієць. Я просто гуляю в свій вільний час. Чом би тобі не пошукати іноземних туристів і не дати спокою бідолашному індійському паливоді?

Зареготавшись, таксист висунув руку з вікна, дружньо ляснув мене і поїхав собі.

Я помалу попростував бруківкою коло хідника, де не було так людно, і почав глибоко вдихати повітря, аж запах бухгалтерії вивітрився з моїх легень. Я прямував у «Леопольд», щоб зустрітися з Дідьє. Мені хотілося пройтися моїми улюбленими місцями. Працюючи на мафію, я побував у всіх районах і передмістях Бомбея — у Магалакшмі й Маладі, в Коттон-Грін і Тгану, в Санта-Крус і Андгері, а також поблизу озер, що по дорозі до кіномістечка. Але повновладними господарями ми були лише на довгому півострові, який згинався ятаганом уздовж затоки від південного кінця Марин-драйв до Центру світової торгівлі. І цим людним вулицям, розташованим у межах декількох автобусних зупинок від моря, я віддав своє серце.

Спека була така, що з голови геть вилетіли всі думки, лишилися хіба що ті, котрі ховалися в самісінькій глибині. Як і багато бомбейців, я тисячі разів ходив цим шляхом від фонтана Флори до Насипу і знав, де завжди віє прохолодний бриз і можна знайти затінок. Варто було мені побути декілька секунд на осонні, і я весь укривався потом, а в тіні й під вітром за хвилину висихав.

Спритно петляючи поміж автами, що котилися вулицею, і покупцями, що кишіли на тротуарі, я думав про своє майбутнє. Хоч як це парадоксально, але тепер, коли я був допущений в самісіньке осерді бомбейського життя, мені, як ніколи, захотілося виїхати з міста. Можливо, це було якимсь збоченням моєї натури, відчував я і вплив іншої, протилежної сили. З одного боку, багато що з того, що я любив у Бомбеї, утілювалося для мене в образах людей, котрі тут жили,— Карли, Прабакера, Хадербгая, Халеда Ансарі. Всі вони так чи так покинули місто, але кожен храм, кожна вуличка повсякчас нагадувала мені про них. З іншого боку, виникали нові джерела любові й натхнення, на полях, спустошених втратами і розчаруваннями, прокльовувалися нові паростки надії. В мафії я видерся на найвищі щаблі. На студіях Боллівуда, на телебаченні та в інших мультимедійних сферах відкривалися нові можливості, щотижня я отримував пропозиції співпраці. У мене була гарна квартира з краєвидом на мечеть Хаджі Алі й купа грошей. І з кожною ніччю мені дедалі ближчою і дорожчою ставала Лайза Картер.

Печаль, що витала в моїх улюблених місцях, спонукала мене покинути місто, до того ж мене вабили нові захоплення і перспективи. І зараз, йдучи цією довгою дорогою від фонтана Флори до Насипу, я ніяк не міг зважитися. Хоч як часто і глибоко я замислювався над минулими подіями чи обіцянками теперішності, мені не вистачало певності чи навіть віри, щоб вибрати своє майбутнє. Мені бракувало якихось точних даних, якогось незаперечного факту або, можливо, відчуженого погляду на своє життя, щоб побачити його ясно. Я був упевнений у своїх вчинках, але не розумів їх. І от я простував поміж юрбами туристів і покупців, автомобілів, автобусів, мотоциклів, возів і візків, пустивши свої думки у вільне плавання хвилями вуличної метушні та спекоти.

— Ліне! — вигукнув Дідьє,