Донна Тартт - Щиголь

сказати? Ти мене запитав, навіщо я її взяв? І що я можу відповісти? Лише те, що наші вчинки ніколи не бувають такими, якими вони здаються, цілком добрими або цілком поганими. Тож це полегшило мені мій учинок. Навіть твій батько… адже він мене годував, розмовляв зі мною, гаяв на мене час, давав мені притулок під своїм дахом, дарував мені свій одяг… ти ненавидів свого батька, але в певному розумінні він був добрий чоловік.

— Я так не думаю.

— А я думаю.

— Ти, мабуть, єдиний так думаєш. І помиляєшся.

— Ні, ти подумай. Я толерантніший, аніж ти, — сказав Борис, підбадьорений перспективою суперечки, гучно всмоктавши в себе сльози. — Ксандра, твій батько… ти завжди уявляв їх злими й поганими. І справді… твій батько був деструктивним… безвідповідальним… дитиною. Він мав широкий дух. Це завдавало йому великого болю! Але він шкодив самому собі більше, ніж будь-кому іншому. І так, — сказав він театральним голосом, не давши мені заперечити. — Він тебе обікрав або намагався обікрасти. Я це знаю, і знаєш, що я тобі скажу? Я також тебе обікрав, ну то й що? Чи так уже погано я вчинив? Бо скажу тобі, — він штовхнув сумку ногою, — світ набагато більш дивний, аніж ми його собі уявляємо. І я знаю, як ти думаєш або як тобі подобається думати, але, може, в даному разі ми маємо випадок, де не можна поділити речі на «добрі» і «погані», як ти завжди хочеш зробити? Наче маєш дві купки. Отут у тебе купка речей добрих, а отут — поганих. Можливо, у світі не все так просто. І знаєш, усю ніч, поки я сюди їхав, різдвяні вогні освітлювали мені дорогу, й мені не соромно тобі зізнатися: я ледве стримував сльози, бо думав, не міг не думати про ту біблійну історію, ти її знаєш, де управитель краде в удови її гроші, а потім тікає в далекі краї, де розумно вкладає їх і привозить удові в тисячу разів більше, аніж він у неї вкрав? І вона його прощає, рада й щаслива, вони вбивають жирне теля й святкують та веселяться?

— Це, мабуть, усе ж таки різні історії.

— Біблійна школа в Польщі, давно це було. Ну нехай. Бо що я хочу тобі сказати, про що я думав дорогою з Антверпена, учора вночі — добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зла. Навіть люди мудрі й добрі не можуть передбачити, до чого призведуть їхні дії. Моторошна ідея! Пригадуєш князя Мишкіна в «Ідіоті»?

— Я зараз не готовий до інтелектуальної балачки.

— Я знаю, знаю, але вислухай мене. Ти ж читав «Ідіота», так? Читав. Одне слово, «Ідіот» тоді дуже мене стурбував, так стурбував, що після нього я майже не читав художньої літератури, крім хіба якихось «Татуювань дракона». Тому що, — я намагався вставити хоч слово, — можливо, ти скажеш мені згодом, що ти про це думаєш, але дозволь мені пояснити тобі, чому цей твір так мене схвилював. Бо все, що Мишкін будь-коли робив, було добрим, неегоїстичним… він ставився до всіх людей із розумінням і співчуттям, а які наслідки були з його доброти? Убивство! Нещастя! Мене це вкрай стривожило. Я не міг заснути цілу ніч, лежав і переживав. Бо чому? Як таке могло бути? Я перечитав ту книжку разів три, думаючи, що я хибно її зрозумів. Мишкін був добрий, він усіх любив, він був ніжний, завжди прощав, ніколи не робив нічого поганого — але він довіряв усім поганим людям, приймав погані рішення, завдавав болю всім, хто його оточував. Дуже похмура ідея в цієї книжки: «Навіщо бути добрим?» Але ж — ось що непокоїло мене минулої ночі, коли я їхав сюди. А що як усе значно складніше? А що як протилежне теж справджується? Бо якщо іноді добрі вчинки призводять до поганих наслідків, то де сказано, що вчинки погані не можуть призвести до наслідків добрих? Можливо, іноді погане — прямий шлях до добра? Ти обираєш погану стежку, проте вона тебе приводить туди, куди ти хотів. Або, якщо висловитись інакше, буває так, що ти робиш усе погано, а воно все одно виходить у тебе як слід?

— Я не певен, що тебе розумію.

— Ну я хочу сказати, що я особисто ніколи не проводив такої різкої межі між «добрим» і «поганим», як ти. Як на мене, то різниця між ними суто уявна. Ці два поняття завжди пов’язані між собою. Одне не може існувати без другого. Якщо мною рухає любов, я знаю, що роблю все, як треба. Але тебе огортає осуд, ти завжди жалкуєш про минуле, проклинаєш себе, складаєш на себе провину, запитуєш: «А що якби? А що якби?» Бубниш собі: «Життя жорстоке». «Ліпше б я помер, аніж…» Раджу тобі подумати про все це. Що як усі твої дії та варіанти вибору, добрі чи погані, не мають різниці для Бога? Що як усе призначено наперед? Ні, ні — помовч — це питання, над яким варто поворушити мозком. Що як наша поганість і наші помилки — це якраз те, що формує нашу долю і приводить нас до добра? Що як дехто з нас іншою дорогою дійти туди не може?

— Дійти куди?

— Зрозумій, що, кажучи «Бог», я застосовую це слово, лише щоб назвати тривалу систему, якої ми не можемо розшифрувати. Грандіозний, повільний погодний фронт накочується на нас дуже здалеку, підхоплюючи нас і розкидаючи в різні боки. — Він промовисто зобразив, як листок підкидає в повітрі. — Та, можливо, це все не так випадково й безособово, якщо ти мене розумієш.

— Пробач, але я все-таки не зовсім зацінив мораль цієї твоєї теорії.

— Та навіщо тобі мораль. Можливо, мораль надто глобальна, аби ми могли її осягнути. Бо, — брови в нього смикнулися вгору, — якби, наприклад, ти не забрав картину з музею, а Саша її не вкрав, а я не придумав, що за неї можна просити винагороду, то, може, всі ці десятки інших картин також залишилися б незнайденими? Можливо, їх би не знайшли ніколи? Загорнуті в коричневий папір? Замкнені в якійсь квартирі? І ніхто ніколи їх би не побачив? Вони були б самотні й утрачені для світу? А може, щоб знайти їх усі, треба було втратити одну?

— Як на мене, то це більше схоже на «жорстоку іронію», ніж на «божественне провидіння».

— Так, але навіщо це якось називати? Може, це взагалі те саме?

Ми подивились один на