Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Вона зібрала речі й переодяглася. Кросівки і черевики зі шнурівкою були її слабкістю. Вона не розуміла, як можна ходити у взутті на високих підборах. Взуваючи такі туфлі, вона тільки й думає про те, що їй тисне кісточку, натирає п'яту, а її мізинчик складений на сусідніх пальцях, як злодій у багажнику машини. Знімаючи незручне взуття, вона видихала з цілковитим полегшенням. Вишуканий одяг, вона теж поза світськими раутами і святами не носила.

Ебіґейл не могла збагнути, як Ельга має приголомшливий вигляд щодня. Як вона не лінується фарбуватися, одягатися і ходити на цих божевільних підборах? Її особисто вистачає тільки на те, щоб умитися, почистити зуби, видавити обридлий прищ і може нафарбувати вії. Вона мала нормальний вигляд у своїх розтягнутих футболках і широких штанях. Це було нормою для неї. У Маямі, Ебіґейл часто зустрічала гарних підтягнутих дівчат, які ніби зійшли зі сторінок модних журналів, м'язистих хлопців із голим торсом, у кепці, одягненій назад козирком. Це все було класно, ось тільки їй не хотілось бути, як вони або з ними. Вона любила з'їсти бургер, запити содовою, а замість бігу вранці гарненько відіспатися. Таке життя цілком її влаштовувало, на роботі вона відволікалася і дозволяла натхненню заповнювати все навколо, це заряджало її.

Вона йшла містом у пошуках фісташкового морозива і лимонаду, сьогодні їй захотілося такого сніданку. Було спекотно, верхівки пальм тремтіли, близь дороги. Хлопчики проїжджали на скейт–бордах. Життя кипіло.

–Ебіґейл!

Вона повернулася. Біля великої цегляної стіни нічного клубу, що мав запрацювати не раніше дев'ятої вечора, стояли дві дівчини в огидних сукнях із паєток і органзи, активно махаючи їй руками, на них були сонцезахисні окуляри. Одна з них була темноволосою, інша пофарбована в пожовклий блонд. "Явно не салонна робота."– зазначила про себе Ебіґейл.

–Ми знайомі? – насупилася дівчина.

–Це ми! – завищала шатенка.

–Хто "ми"? – не розуміла Ебіґейл.

–Іррея та Арле.– відповіла блондинка.

Вона підняла брови в подиві й підійшла до них ближче. Обидві дівчини зняли окуляри, і Ебіґейл упізнала їхні обличчя. На поверхні їхня шкіра була звичайного кольору, вона опустила очі вниз і сторопіла: у них є ноги!

–Чому ви так виглядаєте? – окинувши поглядом несмак, який русалки, вочевидь сприймали за вбрання, запитала Ебіґейл.

–Як "так"? Як ти? – не зрозуміла Іррея. – Це все маскування, так нас ніхто не впізнає!

–На вас сукні в паєтках, по–вашому це маскування? – вибухнула реготом дівчина, оглядаючи русалок.

–Вони такі блискучі... – погладивши ліф, розшитий рожевими паєтками, протягнула Іррея.

–Як корали.– зауважила Арле, поклавши руку на талію.

–І як вода на світанку.– продовжувала Іррея, поправивши поділ з органзи.

–Що у вас із волоссям? – Ебіґейл торкнулася волосся Арле, воно було, як солома на дотик, сухе й ламке.

–Ми помітили пару дівчаток із ліловим і синім волоссям, поговорили з ними, думали, вони наші, а вони посміялися з нас, починаючи тикати нам в обличчя цими коробочками...–Іррея поклацала пальцями.

–Це зветься фо-он.– протягнула Арле, виставивши вказівний палець.

–Телефон? – перепитала Ебіґейл.

–Точно! Загалом, Німфа сказала, що краще буде змінити колір волосся, щоб не привертати непотрібну увагу, і заборонила говорити з незнайомцями... – Іррея простежила поглядом за двома симпатичними хлопцями, які їм присвиснули. – Але ж у вас такі красиві русалки–чоловіки...

–Вони не русалки.– одночасно з Арле відповіла Ебіґейл.

–Що ви тут робите? – змінила тему вона.

–Ми прийшли запитати, чому ти не приходиш до нас.– відповіла Арле.– Німфа шукала тебе в Ґотліні, але ми підслухали, що ти повернулася до Ма... Як його? – штовхнувши Іррею, запитала вона.

–Ямі? – припустила Арле.

–Маямі.– поправила Ебіґейл.

–Так. – кивнула Іррея.– Загалом, німфа дала нам ці штуки замість хвостів. І боже... люди так усе дивно роблять... – вона витріщила очі й усміхнулася. – Але у вас дуже смачне морозиво.

–Чому ти не приходила? – запитала Арле.

–Я не змогла повернутися.– відповіла Ебіґейл, знизавши плечима.

–Ти просто не працювала над своїм даром.– відповіла Арле.

–Я вже не впевнена, що він є.– зітхнула Ебіґейл, опускаючи очі.

–Звісно є. Що за дурниці! – фиркнула Іррея.

–Ходімо.– сказала Арле.– Німфа нас проведе.

–Вона зараз на поверхні? – запитала Ебіґейл.

Хоча, з непомітністю цих двох, можна було просто повісити на них таблички: "усім привіт, ми з чарівного міста і ми – русалки". Ебіґейл розуміла, чому Німфа з ними. Їх би вже давно спіймали й відправили на досліди.

–Так... – відповіла Арле. – Ми вийшли в ставку Південного парку й покинули Ґотлін.

–На своїх двох? – запитала Ебіґейл.

–Так. Німфа зробила нам ці намиста з мушель, і з їхньою допомогою ми можемо отримати ці два плавники. А якщо зняти, то повернемося до хвостиків.– просяяла Арле.