Стівен Кінг - Під куполом

які мають власне суспільство, вони будують житла, створюють цілі колонії, вони чудові архітектори. Вони наполегливо трудяться, як і ми. Вони ховають своїх померлих, як і ми. У них навіть відбуваються міжрасові війни, коли чорні б'ються з рудими. Все це ми знаємо, але не вважаємо мурашок розумними.

Вона тісніше пригорнулася йому під руку, хоча надворі не було прохолодно.

— Розумні чи ні, все одно це неправильно.

— Згоден. Більшість людей із цим погодяться. Расті зрозумів це ще в дитинстві. Але більшість дітей не сприймають світ у координатах моралі. Потрібні роки, щоби розвинути це відчуття. Ставши дорослими, більшість із нас забуває свої дитячі розваги, такі як спалювання мурашок лупою або відривання крилець мухам. Можливо, їхні дорослі колись робили так само. Тобто якщо взагалі коли-небудь помічали нас. Коли ви останній раз нахилялися до мурашника, щоби його роздивитися?

— Але ж… якби ми знайшли мурашню на Марсі або навіть мікробів, ми б їх не знищували. Бо життя у Всесвіті — така безцінна річ. Боже мій, будь-яка з планет у нашій системі — суцільна пустеля.

Барбі подумав, що, якби специ НАСА знайшли щось живе на Марсі, вони знищили б це без жодних докорів сумління, аби лише покласти його під мікроскоп і вивчати, але не промовив цього.

— Якби ми були більш просунутими науково — чи духовно просунутішими, бо, можливо, саме це потрібно, аби подорожувати в тому безмежжі, що простягається навкруг нас — ми, либонь, переконалися б, що життя існує скрізь. Заселених світів, розумних форм життя там не менше, ніж мурашників на території цього міста.

Чи це його рука вже тепер спочиває збоку на опуклості її грудей? Саме так, погодилася з собою вона. Давно там не лежала чоловіча рука, а відчуття дійсно було приємним.

— Єдине, в чому я впевнений, це те, що існують й інші світи, окрім тих, які ми можемо побачити крізь наші слабенькі телескопи тут, на Землі. Чи навіть за допомогою «Габбла»[428]. І ці… вони… зовсім не тут зараз, розумієте. Це не вторгнення. Вони просто дивляться. І ще… напевно… граються.

— Я знаю, як воно, — мовила вона. — Коли з тобою граються, як з іграшкою.

Він подивився їй в обличчя. На поцілунковій відстані. Вона була не проти, щоб її поцілували, зовсім не проти.

— Що ви маєте на увазі? Ренні?

— Ви вірите, що в житті людини бувають особливі, визначальні моменти? Рубіжні моменти, котрі якраз і змінюють нас?

— Так, — відповів він, думаючи про ту пляму у формі усмішки, пропечатану його черевиком на сідниці в Абдула. Звичайна сідниця чоловіка, що проживав був своє звичайне маленьке життя. — Абсолютно.

— Зі мною це трапилось у четвертому класі. У початковій школі на Мейн-стрит.

— Розкажіть.

— Історія коротка. То був найдовший день у моєму житті, але розповідь займе зовсім мало часу.

Він чекав.

— Я була доволі видною дитиною. Мій батько володів місцевою газетою — тримав пару репортерів і одного рекламного агента, але все решту він робив сам-один, такий собі чоловік-орекстр, саме так йому подобалось вести справу. Ніколи не виникало питання, чим займуся я, коли він відійде від справ. Він вірив у це, моя мати в це вірила, мої вчителі також вірили, і, звісно, вірила в це я сама. Детально було розплановано мою подальшу вищу освіту. Звичайно, і мови не могло йти про якийсь провінційний коледж, типу університету штату Мейн, бо це було не для донечки Ела Шамвея. Дочка Ела Шамвея навчатиметься у Принстоні. Вже в четвертому класі в мене над ліжком висів Принстонський прапорець, я вже тоді жила буквально на валізах. — Усі кругом, включно зі мною, ледь не молилися на кожен мій крок. Тобто всі, окрім моїх однокласників. Я в той час не розуміла причин, це тепер я дивуюся, як я могла цього не помічати. Я сиділа за першою партою і завжди тягнула руку, коли місіс Коннот ставила якесь запитання, і завжди я давала на нього правильну відповідь. Аби можна було, я б наперед виконала всі завдання, я жадала додаткових балів. Я була невситимою здобувачкою оцінок і трохи підлизою. Одного разу, коли місіс Коннот на кілька хвилин залишила нас самих, повернувшись до класу, вона побачила закривавлений ніс малого Джессі Вашона. Місіс Коннот оголосила, що весь клас залишиться після уроків, якщо ніхто не скаже, хто це зробив. Я підняла руку і доповіла, що це зробив Енді Меннінг. Енді вдарив по носі Джессі, коли той відмовився дати йому свою гумку-стирачку. І я не вбачала в цьому нічого неправильного, бо я ж сказала правду. Ви уявляєте собі цю картину?

— Ви її змалювали на високу п'ятірку.

— Цей епізод виявився останньою соломинкою. Одного дня, невдовзі після цього випадку, коли я йшла додому через міський майдан, на мене напала зграйка дівчат, котрі ховалися, чекаючи на мене, в мості Миру. Їх було шестеро. Їх очолювала Ліла Страут, котра тепер має прізвище Кіл'ян — вона вийшла заміж за Роджера Кіл'яна, котрий їй абсолютно підходяща пара. Ніколи не вірте, якщо хтось вас почне переконувати, ніби діти не тягнуть за собою в доросле життя свої дитячі образи. Вони затягли мене на паркову сцену. Я спочатку пручалася, але потім дві з них — одною була Ліла, а другою Сінді Коллінс, тепер мати Тобі Меннінга — не почали мене бити кулаками. Не в плечі, куди, знаєте, зазвичай цілять діти. Сінді ударила мене в щелепу, а Ліла прямо в праву грудь. Як же це було боляче! У мене тільки почали тоді рости груди, і вони самі по собі, навіть без усякого до них доторку, дуже боліли. Я почала плакати. Зазвичай це ясний сигнал — принаймні серед дітей, — що справа зайшла надто далеко. Але не того дня. Коли я заридала, Ліла сказала: «Заткнися, бо гірше буде». Поряд не було нікого, хто міг би їх зупинити. Було холодно, такий мрячний день, і на майдані не було ані душі, окрім нас. Ліла ляснула мені по обличчю так сильно, що аж з носа в мене пішла кров, і виголосила: «Донощиця-задавака! Бодай зжерли б тя собаки!» І всі дівчата почали сміятися. Вони казали, що це за те, що я виказала Енді, і тоді я й сама так думала, але тепер розумію, що то була відплата мені за все, аж по те, як пасували стрічечки в волоссі до моїх блузок і спідничок. Вони носили одяг, а я наряди. Енді просто послужив останньою соломинкою.

— Дуже жорстоко били?