Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

постійно пінилася бульбашками, танцювала в коловоротах та вирувала, наче то вариво кипіло у великому чані. Звідси озеро й взяло таку чудернацьку назву. Подейкують, що найкращий вигляд водоспад має навесні, коли він набухає талою водою з далеких гір вже за межами Нарнії.

Отже, саме ранньою весною, коли в західних землях сходив сніг, вийшли наші приятелі на прогулянку та почимчикували до озера, аби помилуватися краєвидом. Аж раптом Круть тицьнув пальцем у напрямку водоспаду.

— Диви-но, що там таке? — спитав він.

— Що там що «от таке»? — здивувався Верть.

— Та ондечки — жовтіє щось просто у водоспаді. А тепер знову пірнуло, а тепер — знов пливе. А що воно там плаває — ми й повинні з’ясувати, мій друже.

— Так от уже й повинні?! — спробував був заперечити Верть.

— Авжеж! — відказав Круть. — А що, як воно стане в пригоді? Тож, мій любий друже, доведеться тобі лізти у воду, аби витягнути оте — що воно там таке? — на берег. Тоді й роздивимося, що воно й до чого.

— Мені? Лізти у воду? Аби принести те сюди? — сумно перепитав, прядучи довгими вухами, віслюк.

— Авжеж, бо як інакше ми роздивимося, що воно таке? — знизав плечима Круть.

— Але… Але ж… — вперся був віслюк, — чи не краще було б тобі полізти у воду, бо це ж тобі кортить дізнатися, що воно там пірнає, а мені — щось не дуже… До того ж у тебе є пальці, то ти в нас хвацький не гірш за тих же людей чи гномів, а в мене — що? Самі копита… Що ти ними вхопиш?

— Не чекав я, ох, не чекав я від тебе такої відповіді, — зітхнув Круть. — Від когось іншого — хай так, але від ліпшого приятеля…

— А що я такого сказав? — спитав віслюк тремтячим голосом, бо відчув, що чимось дуже образив свого друга, і поспішив виправдатися: — Я — чого? Тільки й того, що намагався…

— …загнати! Мене! У холодну воду?! Ніби й не чув про те, які ми, мавпи, слабкі здоров’ям і що нам спіймати застуду, як іншим — чхнути! Гаразд, я полізу! Дарма, що в мене вже й так зуб об зуб скаче, я таки полізу. Нехай я застуджуся та помру… Нехай мій друг ще гірко пожалкує. — Іще мить, і Круть був ладен розридатися.

— О, не ридай, мій друже! — напівзаволав-напівзаридав Віслюк. — Про те я навіть і не думав. Ти ж мене знаєш: телепень — він телепень і є, для нього й однієї думки забагато, а тут одразу ж дві. Через них я і забув про всі твої хвороби. Авжеж, полізу я, а ти й думати забудь про те, аби мочити ноги, обіцяєш?

Круть пообіцяв, і Верть почвалав берегом — цок, цок, цок! — шукаючи поміж скель та брил місце, де б зайти у воду, аби не поламати ноги. Що ж, холоднеча холоднечею, а скелясті береги теж змушували замислитися, перш ніж пірнати в клекотливу пінну каламуть. Тож довгу хвилину Верть ще простояв на березі, тремтячи всім тілом, і все не міг зважитися на рішучий крок, доки позаду не почувся голос приятеля:

— Мабуть, таки доведеться мені!

— Облиш! Ти ж пообіцяв! Уже плигаю! — обізвався Верть. І шубовснув у воду.

В обличчя йому одразу жбурнуло мало не цілий жбан піни, з наступною хвилею він уже наковтався води, а третя накрила його з головою так, що він уже й нічого не бачив. Випірнув він за декілька секунд далеко від того місця, де пірнув під воду. А далі вир підхопив його та потяг усе швидше й швидше по колу, доки він не опинився посередині коловороту і знову булькнув під воду. Якимось дивом він встиг набрати повітря, інакше б йому не виплисти, бо коловорот затягував його все глибше й глибше, і він уже встиг розпрощатися з життям, як раптом його викинуло на поверхню. Насилу перевівши дух, він одразу заходився гребти в напрямку жовтої плями, як вона бачилася у воді, та коли до неї було вже копитом кинути, вона, ніби знущаючись, тихенько попливла собі геть, дісталася водоспаду і зникла у вирі. Коли вона вигулькнула знов, плисти до неї було навіть далі, ніж від початку.

Так по колу вони й ходили, доки віслюк уже посинів від холоднечі, набив синців об гостре каміння і тіла свого від втоми не відчував, коли якоїсь миті йому пощастило і він вчепився і ту штуку зубами. Ось так, зубами, і витяг він її на берег, плутаючись у тій штуковині ногами, бо вона виявилася набагато більшою, ніж то здавалося у воді, — завбільшки з килим, що кладуть перед каміном, а до того ж іще й важка, слизька й холодна.

Хитаючись на неслухняних копитах, він вдерся на берег і скинув ту річ біля ніг свого друга, а сам став осторонь. Із нього рікою текла вода, та в нього вже не було сил обтруситися. Він лише тремтів усім тілом та шмигав носом. А от друзяка — той навіть і не спитав, як він почувається, бо його вкрай зацікавив віслючий улов. Він обійшов його з одного боку, а потім — з іншого, потім розгорнув на березі наче той килим і навіть тицьнув пальцем. В очах у нього спалахнув шельмуватий вогник, і він оголосив:

— Та це ж не що інше, як левова шкура!

— Не-не-невже? — не в змозі втамувати ляскіт зубів, спитав Верть.

— Цікаво… цікаво… цікаво… — розмовляючи сам із собою, мовив Круть, вочевидь глибоко замислившись.

— …Хто міг вбити бідного лева? — допоміг Верть. — Як тепер дізнаєшся? Нам залишається гідно його поховати…

— Е-е-е… — все ще розмірковуючи, мовив Круть. — А лев то був не справжній, себто звичайний, нерозумний. Тож не переймайся. Там, за водоспадом, на дикому заході немає розумних звірів. Тож цю шкуру носив дикий звір.

До речі, то була правда: невідомий мисливець, звісно, людина, вполював того лева десь на дикому заході та, знявши з нього шкуру, либонь, на трофей, чомусь покинув її напризволяще. А сталося це за кілька місяців до того. Та оскільки відбувалося те далеко за межами Нарнії, то до нашої історії потрапили лише наслідки тієї історії.

— Нехай так, — не заперечував Верть. — Нехай навіть цю шкуру носив найлютіший з усіх диких левів дикого заходу, хіба ми не повинні поховати її як слід? Тим паче, що це ж лев, а лев у нас, сам знаєш, хто… Отже, я думаю…

— Облиш, друже, — відказав Круть, — думати! Не ображайся,