Джордж Мартін - Битва королів

як уже тисячі років розбиваються об нього всі південні армії. Тепер ми тримаємо Північ, сер.

— Ви тримаєте три замки,— сказав на це сер Родрик,— до того ж цей замок я у тебе відберу, Перекинчику.

Теон і уваги не звернув.

— Ось мої умови. Маєте час до вечора, щоб забратися. Всі, хто присягне на вірність королю Балону Грейджою і мені, королевичу Вічнозиму, отримають підтвердження своїх прав і маєтностей і не постраждають. Усі, хто виступить проти нас, будуть знищені.

Юний Сервин не вірив своїм вухам.

— Ти божевільний, Грейджою?

Сер Родрик похитав головою.

— Просто марнославний, хлопче. Боюся, Теон завжди був про себе зависокої думки,— старий тицьнув у нього пальцем.— Не думай, що мені потрібно чекати, поки Роб проб’ється через Перешийок, щоб упоратися з таким, як ти. Зі мною майже дві тисячі вояків... а якщо чутки правдиві, то в тебе — не більш як півсотні.

«Насправді сімнадцятеро». Теон змусив себе посміхнутися.

— Я маю дещо краще за вояків,— сказав він і підніс над головою кулак, подаючи сигнал, на який чекав Чорний Лорен.

У Теона мури Вічнозиму були за спиною, а от сер Родрик дивився просто на них, тож не бачити не міг. Теон спостерігав за його обличчям. Коли під жорсткими білими бакенбардами в старого затрусилося підборіддя, Теон знав, що той бачить. «Він не здивований,— сумно подумав Теон,— але злякався».

— Боягуз! — сказав сер Родрик.— Використати дитину... як це мерзенно!

— Та знаю,— мовив Теон.— Я й сам цього наївся, хіба ви забули? Мені було десять, коли мене забрали з батькового дому, щоб він більше не зчиняв ніяких заколотів.

— Це не те саме!

Теонове обличчя лишилося непроникним.

— Сильце, в яке я потрапив, було не мотузяне, це правда, але я все одно його відчував. Воно терло мені шкіру, пане Родрику. Терло до крові.

Досі він цього не усвідомлював, але, вимовивши ці слова, він побачив усю їхню правдивість.

— Тебе ніхто ніколи не кривдив.

— І Бет ніхто не скривдить, якщо ви...

Сер Родрик не дав йому договорити.

— Гадина,— виплюнув лицар, геть червоний під білими бакенбардами.— Я дав тобі шанс урятувати своїх людей і бодай померти з гідністю, Перекинчику. Слід було здогадатися, що від дітовбивці нема чого чекати,— він опустив долоню на руків’я меча.— Я мав би зарізати тебе просто тут і зараз і покласти край твоїм підступам і зрадам. Боги бачать, мав би!

Теон не боявся старого базіки, а от лучники й шерега лицарів — то зовсім інша справа. Якщо мечі будуть оголені, його шанси повернутися в замок живим нікчемні.

— Зламайте свою обітницю і вбийте мене — і побачите, як ваша маленька Бет бовтається на кінці мотузки.

У сера Родрика побіліли кісточки пальців, та за мить він зняв долоню з руків’я меча.

— І справді я зажився на світі.

— Не можу не погодитися, сер. То ви приймаєте мої умови?

— Я маю обов’язки перед леді Кетлін і домом Старків.

— А перед своїм домом? Бет — остання в роду.

Старий лицар виструнчився.

— Бери мене замість дочки. Звільни її і візьми в заручники мене. Каштелян Вічнозиму вже точно вартує більше, ніж дитина.

— Не для мене...— («Геройський вчинок, старий, але я не такий дурень»).— І, закладаюся, не для лорда Мандерлі чи Леобальда Толгарта...— («Твоя стара шкура для них цінності має не більше, ніж будь-яка інша»).— Ні, дівчинку я потримаю... потримаю в безпеці, якщо зробите так, я як вам наказую. Її життя у ваших руках.

— Боги милостиві, Теоне, як ти так можеш? Ти ж розумієш, що мені доведеться атакувати замок, я присягав...

— Якщо до заходу сонця це військо й досі озброєне стоятиме під моєю брамою, Бет повісять,— сказав Теон.— Ще один заручник піде за нею в могилу на зорі, а наступний — на заході сонця. Кожен світанок і кожні сутінки приноситимуть смерть, допоки ви не підете. Заручників мені не бракує.

Не чекаючи на відповідь, він розвернув Сміхуна і поїхав у замок. Спершу повільно, та думка про лучників у нього за спиною змусила його перейти на легкий галоп. Маленькі голівки спостерігали за ним зі своїх паль, і їхні обсмолені й обдзьобані обличчя збільшувалися з кожним кроком; між ними стояла, плачучи, маленька Бет Кассель з сильцем на шиї. Теон буцнув коня п’ятами в боки та рвонув учвал. Дріботіння Сміхунових копит по підйомному мосту нагадувало барабанний бій.

У дворі він спішився й передав повіддя Вексу.

— Може, це їх зупинить,— сказав він Чорному Лорену.— Знатимемо до заходу сонця. А поки що забери малу всередину і тримай у якомусь безпечному місці.

Під шарами шкіри, криці й вовни він був мокрий від поту.

— Треба мені випити келих вина. Ні, краще діжку.

У спальні Неда Старка вже розпалили коминок. Теон присів поряд з ним і налив у кубок насиченого червоного з замкових підвалів,— вина кислого, як його настрій. «Вони все одно нападуть,— подумав він похмуро, втупившись у полум’я.— Сер Родрик любить дочку, але він каштелян, а понад усе — лицар». Теон не мав сумнівів: якби це він стояв з мотузкою на шиї, а під мурами командував військом лорд Балон, бойові ріжки уже б сурмили атаку. Теон має дякувати богам, що сер Родрик не залізнорідний. Мешканці царини м’якшої породи, однак він не був певний, що настільки вже м’якшої.

Якщо ж не м’якшої, якщо старий усе одно дасть команду штурмувати замок, Вічнозим упаде: щодо цього Теон ілюзій не плекав. Його сімнадцятеро вояків можуть убити втричі, вчетверо, вп’ятеро більше людей, та врешті-решт сили ворога переважать.

Понад вінцями кубка Теон витріщався на полум’я, думаючи, як усе несправедливо.

— В Лопотючому лісі я їхав поряд з Робом Старком,— пробурмотів він. Тої ночі йому теж було страшно, але не так, як зараз. Одна річ — виїжджати на битву в оточенні друзів, і зовсім інша — гинути самотнім і зневаженим. «Змилуйтеся»,— жалібно подумав він.

Вино не принесло заспокоєння, і Теон послав Векса по свій лук, а тоді вийшов у внутрішній двір. Там він раз по раз спускав тятиву, стріляючи по манекенах і перериваючись тільки на те, щоб повитягати з мішеней стріли, поки не заболіли плечі й не стерлися до крові пальці. «Цим луком я урятував Бранові життя,— нагадав він собі.— Якби ж то я міг урятувати ним своє!»