Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Він широко посміхнувся, підвівся і підбіг до доньки, залізши на диван з ногами. Ебіґейл обожнювала його ентузіазм, він завжди так робив, коли вона приходила поговорити, виявляв неймовірний інтерес. Чи то її здогадки, де шукати Пітера Пена, чи приховати від мами поїздку на комік–кон. Тепер Ебіґейл ділилася з ним новиною дня: вона – маг!

–Загалом, я купалася... а потім опинилася на глибині й потрапила в морське королівство. Тепер я їхня королева. Німфи і русалки сказали, що я маг, який здатний створити портал у будь–якій водоймі!

Тато просяяв і міцно обійняв її.

–Я знав! – крикнув він. – Моя дівчинка особлива!

–Так, що я тепер у клубі! – підморгнула вона йому.

–В якому ще клубі? – не зрозумів Найджел.

–У вашому. Магічному.

Тато розреготався і виставив їй п'ятірню. Ебіґейл плеснула по ній своєю.

–Найджеле?

Вони повернулися, у дверях стояла Джилана, погляд у неї був суворим.

–На хвилину.– сказала вона й покинула кабінет.

Обличчя Найджела трохи похмурішало, він усміхнувся доньці й чмокнув у щоку, виходячи слідом за мамою. Вона чекала тата кілька хвилин, але він не повернувся до кабінету. Тоді до нього вбігли Маврик та Олімпія.

–Це правда? – захоплено підлетів до неї Маврик. Ебіґейл підняла його й посадила на коліна.– Ти – маг?

Вона посміхнулася.

–Схоже на те.

–Та, ну.– фиркнула Олімпія.– Бреше вона. Ніякий вона не маг. Ебіґейл, не забивай дрібному голову.

–Нічого я не брешу! Я створила портал! – не погодилася дівчина.

–У ванній.– вона підняла брови, склавши руки на грудях.

–Так, у ванній! – Ебіґейл зірвалася на крик.

–Доведи! – Олімпія підняла підборіддя.

–Що ж, добре! – вона, широко крокуючи, покинула кабінет.

Ебіґейл набрала воду у ванну і влізла в неї, цього разу в одязі, під пильним поглядом Олімпії та Мавріка. Вона занурилася з головою і пролежала так, поки дихання в легенях не закінчилося. Виринувши, вона почала задихатися. Олімпія реготала.

–Ну, що? Я схожа на русалку? – запитала вона.

–Припини! – бурмотіла Ебіґейл, вийшовши з ванної.

«Чому не вийшло? Того разу я змогла, навіть не підозрюючи цього. Чому ж не вийшло?» – подумки хвилювалася дівчина.

–Тобі, напевно, галюцинації від кисневого голодування, твій підводний світ намалювали. А ти ходиш хизуєшся. – йшла за нею Олімпія. – Іди, голову перевір!

–Я виринула в сукні! А пірнала голою! – сперечалася Ебіґейл. – Це ти як поясниш?

–Ти ж модельєр! – постукавши пальцем по скроні, заявила Олімпія. – Склепала сукню, пронесла до ванної, там вбралася і забула.

 –Не говори нісенітниці! – хапаючись за голову, кричала Ебіґейл.

–Ми – прості смертні, Ебіґейл. Навчися жити з цим і буде тобі щастя.– Оліпія поклала руку на плече Мавріка.– Ходімо, малий. Тут нема на що дивитися.

Ебіґейл сіла на підлогу ванної і розплакалась.

– Чому я не змогла повернутися? Адже вони сказали, що я можу повернутися в королівство, коли захочу...– шепотіла вона.

 У двері ванної постукали, дівчина піднялася і відчинила їх, на порозі стояла Анжела. Вона смикала рукав білої блузки і здавалася схвильованою.

–У тебе все добре? – запитала вона, вдивляючись в очі подруги.

–Ти не повіриш мені, як вони всі... – опускаючи очі відповіла дівчина, шмигнувши носом.

–Послухай, Ебіґейл. – Анжела взяла її за плечі. – Неважливо, що вони думають. Ти віриш, що потрапила в підводний світ, отже, і я буду вірити в це.

–Вірю? Я була там! – крикнула вона, скинувши її руки з плечей. – Не спілкуйся зі мною, як зі недоумкуватою! Я справді була там!

Анжела виставила руки в захисному жесті.

–Я не хотіла образити тебе.

–Знаєш, що? – роздратовано запитала вона. – Іди. Я хочу побути сама.

Анжела зітхнула, залишаючи ванну, Ебіґейл випустила воду і знову переодяглася в сухий одяг. Вона чула, як мама входила в її кімнату, але прикинулася сплячою, їй не хотілося говорити, це було безглуздо.

"Як маги, які отримали свої сили так само несподівано, як і я, можуть не вірити?" – дивувалася Ебіґейл.

 Уранці, коли сукня і піжама висохли, вона склала їх у валізу і поперла її вниз. Досить із неї Ґотліна, вона повертається додому.

–Ебіґейл? – мама спустилася вниз, коли дівчина була біля дверей. – Ти їдеш? Уже? Я думала ти побудеш до кінця вихідних.

–Мені час додому, мамо... – відрізала вона, не дивлячись у її очі.

–Зачекай... давай поговоримо? – вона підійшла ближче, поклавши руку на плече доньки.

–Ні, досить.– прибираючи її руку, сказала Ебіґейл.– Я говорила, тепер весь будинок вважає мене божевільною.