Робін Хобб - Учень убивці

всі доручення Чейда були чимось більшим, аніж просто примхою. Він дав мені це завдання перед самим світанком.

— Лорд Джессап та його леді приїхали на два тижні. Ти знаєш їх в обличчя; у лорда великі вуса, а леді постійно займається своїм волоссям, навіть за столом. Ти знаєш, про кого я кажу?

Я спохмурнів. Група аристократів збиралася в Оленячому замку на нараду з приводу частих нападів острів’ян. Я дізнався, що Прибережні герцогства потребували більше бойових кораблів, але Внутрішні герцогства не хотіли ділитися податками, оскільки вважали це суто проблемою жителів узбережжя. Лорд Джессап та леді Далія мешкали у Внутрішніх герцогствах. Джессап та його вуса мали буйний темперамент і постійно виходили з себе. Леді Далія, навпаки, взагалі не цікавилася нарадою, тож більшу частину часу проводила, гуляючи Оленячим замком.

— Вона постійно носить у волоссі квіти, які випадають?

— Вона, — багатозначно відповів Чейд. — Добре. Ти знаєш її. Ось тобі завдання. В мене немає часу планувати його. Сьогодні у будь-який момент вона відправить принцу Регалу якесь повідомлення. Це може бути будь-що: записка, квітка чи інший предмет. Ти повинен забрати цей предмет з кімнати Регала, доки він його не побачив. Зрозумів?

Я кивнув і щойно відкрив рота, аби щось сказати, але Чейд притьма схопився і фактично виштовхав мене з кімнати.

— Немає часу! Вже майже світанок, — заявив він.

Я вигадав таке: заховатися в кімнаті Регала й чекати на повідомлення. Судячи з того, як служниця заходила в кімнату, я зрозумів, що це було вже не першим її завданням. Вона поклала невеликий сувій та бутон під подушку Регалу й вислизнула з приміщення. За мить вони були в моєму камзолі, а пізніше — під моєю подушкою. Гадаю, найважчою частиною завдання було боротися з бажанням розгорнути сувій. Пізно вночі я відніс ці дві речі Чейдові.

Кілька днів я чекав, що трапиться якийсь фурор, і сподівався, що Регал буде дуже засмучений. Але, на мій подив, нічого не сталося. Регал поводився як звичайно, окрім того, що став ще уїдливішим і відчайдушно фліртував з усіма жінками. Леді Далія раптом зацікавилася нарадою, захищаючи запровадження військового податку і цим бентежачи свого чоловіка. Королева висловила невдоволення через таку зміну позиції й не допустила її до дегустації у своєму винному підвалі. Це було загадкою для мене, але коли я нарешті запитав це в Чейда, той насварив мене:

— Пам’ятай, ти людина короля. Тобі дають завдання, і ти маєш його виконати. Ти повинен бути задоволений уже тим, що вдало виконав його. Це все, що ти маєш знати. Шрюд сам планує всі ходи та розвиток гри. Ми з тобою, мабуть, просто фігури на дошці. Але ми найкращі з них: він мене сам запевнив.

Але скоро Чейд побачив межу моєї покірності. Він запропонував мені обрізати стрілку в копиті[5], щоб покалічити коня. Я ніколи так не робив і багатозначним голосом людини, яка виросла поміж цих благородних тварин, промовив, що є багато способів зробити так, щоб кінь кульгав, не завдаючи йому шкоди, і щоб Чейд поклався на мене в цьому. До цього дня я не знаю, як він поставився до моєї відмови. Він і не засуджував, і не схвалював моїх дій. У цьому (та й у багатьох речах) він залишав свою думку при собі.

Щотри місяці король Шрюд викликав мене до своїх покоїв. Зазвичай це відбувалося рано-вранці. Я стояв перед ним, часто спостерігаючи, як він приймає ванну чи коли йому укладають волосся в косичку, обвиту золотою тасьмою, яку мав право носити лише король, або як його слуги розкладають одяг. Усе відбувалося за одним і тим самим ритуалом. Він ретельно оглядав мене, дивуючись, як швидко я росту. Так оглядають коней перед тим, як їх купити. Він міг поставити кілька питань про мої успіхи у кінній їзді чи володінні зброєю і з серйозним виглядом слухав мої швидкі відповіді. А потім міг запитати офіційним голосом:

— Ти відчуваєш, що я дотримуюсь угоди?

— Так, сір, — завжди відповідав я.

— Тоді ти теж її дотримуйся, — щоразу говорив король, і на цьому мої відвідини закінчувалися. І всі слуги, які супроводжували його чи відчиняли мені двері, щоби впустити чи випустити, здається, ніколи не звертали уваги на мене чи на слова короля.

Наприкінці осені, коли зима вже почала показувати свій характер, я дістав найважче завдання. Чейд викликав мене у свою кімнату, щойно я задмухав свічку. Ми їли цукерки й випили трішки вина зі спеціями навпроти каміна Чейда. Він не скупився на похвалу з приводу моєї останньої пригоди, коли мені потрібно було в сушарці вивернути всі сорочки навиворіт, не потрапивши нікому на очі. Це було складне завдання, а найважчою частиною було не сміятися й не виказувати своєї схованки у фарбувальній діжці, коли двоє молодших робітників у пральні прийняли мою витівку за підступи водяних духів і відмовилися того дня прати. Звісно, Чейд уже знав про хід подій до того, як я доповів йому. Він порадував мене, повідомивши, що майстер Лю, який був головним у пральні, наказав розвісити звіробій у всіх кутках у дворі, щоб духи не завадили завтра працювати.

— У тебе талант, хлопче, — засміявся Чейд і скуйовдив моє волосся. — Мені іноді здається, що немає такого завдання, якого б ти не зміг виконати.

Він сидів у своєму кріслі з прямою спинкою перед каміном. Я сидів на підлозі, спершись об одну з ніжок крісла. Він погладив мене. Так само Барріч пестив молодих цуценят, які чемно поводились, а потім нахилився й тихо сказав:

— Але в мене для тебе є випробування.

— Яке? — нетерпляче запитав я.

— Це буде нелегко навіть для тих, хто все схоплює на льоту, як от ти, — попередив Чейд.

— Випробуй мене! — рішуче відповів я.

— Можливо, через місяць чи два, коли ти трішки підучишся. Сьогодні я тебе навчу однієї гри, яка тренує зір та пам’ять.

Він поліз у торбинку і вийняв жменю якихось предметів. Він швидко показав мені їх і затис у долоні; то були кольорові камінці.

— Тут є жовті?

— Так. Чейде, що за випробування?

— Скільки?

— Якщо мене не обманює зір, то два. Чейде, повір, я зможу це зробити зараз.

— Тут є більше, аніж два жовтих?

— Напевно, якщо вони під низом, але я не думаю, що це так. Чейде, що