Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Один з друзів подарував мені книжечку «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Цей твір залишився найближчим на все життя. Я перечитував його десятки разів і щоразу бачив нову думку, нове у сприйнятті життя. Досі деякі місця залишаються незрозумілі. Я, наприклад, можу сприйняти смутну красу відходу Маленького принца на свою планету, але перекласти цю красу на мову думки не можу. А може, й не треба цього робити…

Особливо глибокою мені здавалась і здається сцена, у якій Маленький принц приручає Лиса. За таким примітивним поняттям як «приручення» лежить надзвичайно глибока думка про психологію таких тонких людських стосунків як любов і дружба.

Другою ідеєю «Маленького принца», що дуже вплинула на мої погляди, було: головне — невагоме. Я зрозумів це як ствердження того, що треба шанобливо ставитись до нескінченності у всесвіті і до потенційної нескінченності духовного життя людини. Це не означає, що треба відмовлятись від створення раціоналістичних схем, моделей цієї нескінченності. Але ми повинні бути скромними й розуміти, що будь-які наші моделі — всього-на-всього грубі обрубки дійсності, наближення до істини, але не сама істина. Стикаючись з технічною інтелігенцією, я бачив, що величезні досягнення точних наук породили гординю у технічних спеціалістів: нашим формулам і нашим машинам все доступне, геть усіляку ідеологію, з допомогою математичних і технічних наук ми вирішимо всі світові проблеми. І справді, якщо людство не погубить саме себе, воно муситиме поставити свій подальший розвиток на якусь раціональну наукову базу. Але має при цьому зберегтися, і навіть більше, зрости роль таких «ірраціональних речей», як мораль і естетика. Маркс писав, що у майбутньому має розвиватись натуралістична наука про людину і людська наука про натуру, і що обидві ці науки мають злитись в одну науку.

Паралельно з міркуваннями над образами Екзюпері я розміркував над Біблією. Л. Толстой змусив мене прочитати Євангеліє, притчі індуських йогів підготували ґрунт для сприйняття євангельських притч. Я прийшов до висновку, що соцреалізм не має повноти, зокрема тому, що художня література за природою своєю притчева. Кожен образ має безліч інтерпретацій. Надовго в історії людства залишаються лише ті художні образи, які містять у собі численні значення. Кожне нове покоління знаходить у такому образі те, що близьке йому (і може навіть знайти такий сенс, про який сам автор і не підозрював).

Окрім глибини Ісусових притч, мою увагу привернули суперечності Старого Заповіту (ця частина Біблії недоступна мені і по цей день, окрім Екклезіаста і книг пророків) і Нового Заповіту. Офіційна атеїстична пропаганда постійно спекулює на суперечностях Біблії. Справді, у Біблії є беззмістовні суперечності, але ж є й глибокі діалектичні суперечності, що відбивають діалектику природи й суспільства. Спочатку мене привабила притча про хліби, які роздавав Христос. Суперечність з житейською практикою тут наскільки очевидна, що дивом дивуєшся: невже наші предки, серед яких були такі глибокі мислителі, як Тома Аквінський, не бачили абсурдності оповіді? Як можна було нагодувати декількома хлібами тисячі людей (при цьому, як відомо, залишилось декілька коробів залишків хліба)? Кричуще порушення законів збереження.

Я прийшов до висновку, що треба шукати в природі явище, стосовно якого закони збереження не діють. І таке явище знайти нескладно. Це інформація. Коли професор читає студентам лекцію, то вони здобувають нову інформацію, а він її не втрачає (насправді я тут спрощую ситуацію, але, здається, в цілому це правильно передає парадокс інформації). Залишки хліба інтерпретувати складніше, але можна.

Ще цікавішою мені видалась друга євангельська суперечність.

У Євангелії від Матвія сказано:

«Не думайте, що Я прийшов порушити закон, чи пророків: не порушити прийшов Я, а сповнити». Проте в цьому ж розділі Христос починає порушувати Мойсеїв закон. Ось один з прикладів:

«Ви чули, що сказано, око за око, і зуб за зуб. А Я кажу вам: не противтеся злому».

Оскільки ці протилежні висловлювання з одного розділу, то не міг же Матвій (чи хтось із тих, хто складав і редагував Євангеліє) не бачити суперечностей. Отже, він бачив і їхнє вирішення.

Я Довго бився над проблемою вирішення цієї суперечності, поки не знайшов для себе відповіді.

Християнство виникло у той момент, коли Римська імперія перебувала у стані глибокого розкладу. Моральні, соціальні зв’язки між людьми розривались усе більше й більше, їх заступив нестримний егоїзм і пов’язане з ним прагнення до насолоди задля насолоди, прагнення, яке нічим не стримувалось, якому гріховний розум виявляв усе нові способи вдоволення (цей розум йшов і далі — він створював нові, найпротиприродніші форми насолоди). Загнили, розклались усі класи, і не було жодного класу, що був би здатний відродити суспільство, змінивши виробничі стосунки. Потрібно було змінити самі суспільні цінності, потрібна була мораль, яка зможе дати не індивідуальний, а загальнозначимий сенс життя, яка зможе приборкати егоїзм і нерозумні домагання розуму. Ця нова мораль не могла постати з порожнечі, вона діалектично відкидала попередню, тобто не просто скасовувала, а розвивала її.

Нову мораль принесло християнство, так само як і на Сході нову мораль принесли буддизм і магометанство. Ці три релігії суттєво різняться між собою, але спільне у них є — це система моральних табу, накладена, як кайдани, на егоїзм людини.

Інше питання, наскільки нова мораль була реалістичною і як вона справлялась зі своєю соціальною функцією.

*

Настав 1963 рік. Газети прославляли вождя радянського народу Микиту Сергійовича Хрущова. На екрани пустили фільм «Наш дорогий Микита Сергійович», де славослов’я Хрущова досягнуло апогею. Він і помічник Сталіна, він і рятівник від Сталіна, він і видатний воєначальник, він і натхненник перемог на трудовому фронті. Новий культ особи зростав з кожним днем.

Хоча новий культ був не такий кривавий, але такий же відразливий. Стало ясно, що культ особи — закономірність цього суспільства. Почалося з культу Леніна у 20-х роках, точніше, ще з віри народу в «добрих царів», захисників від сваволі поміщиків. Я прочитав стенограму з’їзду КПРС, що відбувся перед смертю Леніна, і переконався, що майже всі вожді партії зовсім непристойно славили Леніна. Обожнення особи вождя почалось уже тоді й проклало шлях до культу Сталіна. Винятком були промови Троцького й Сталіна. Ці люди поважали себе і не холуйствували перед Леніним. Я ненавиджу Сталіна, але мушу визнати, що поводився він на цьому з’їзді — в сенсі формального ставлення до вмираючого вождя — пристойно. (Нормального, тому що навіть з опублікованих у 5-му виданні зібрання творів Леніна, видно, що Ленін помітив небезпеку Сталіна для революції й утворив блок з Троцьким проти Сталіна. І Сталін