Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

яка стирчала на її круглому тулубі, мов горобине яйце, вмощене зверху на качине.

Я добре знала цю жінку.

То була Додо Конвей.

Католичка Додо Конвей відучилася в Барнарді[11], а тоді побралася з архітектором, який закінчив Колумбійський і теж був католиком. Вони жили на початку нашої вулиці у величезному недоладному будинку, що ховався за вкляклими соснами: під домом вічно були розкидані самокати, триколісні велосипеди, лялькові візочки, іграшкові пожежні машини, бейсбольні битки, сітки для бадмінтону, крокетні ворітця, хом’якові клітки й плюшеві цуценята-спанієлі — словом, усі атрибути хаосу, обумовленого дитинством у передмісті.

Додо цікавила мене всупереч цілковитому несприйняттю.

Її будинок відрізнявся від усіх сусідніх: і розміром (він був значно більшим), і кольором (другий поверх був обшитий темно-коричневою вагонкою, а перший — сірою цементною шубою, тут і там оздобленою сірими й фіолетовими круглими камінцями завбільшки з абрикоси), і — завдяки соснам — цілковитою прихованістю від перехожих, що в нашій місцевості спільних газонів і по-дружньому низеньких живоплотів сприймали як ознаку відлюдькуватості.

Додо ростила своїх шістьох — і, безперечно, роститиме сьомого — на рисових пластівцях, канапках з арахісовим маслом і зефірками, ванільному морозиві та нескінченних літрах молока «Гуд». Місцевий молочник навіть робив їй персональну знижку.

Усі любили Додо, хоча безупинне розширення її родини було невичерпною темою обговорень. У старших людей, як‑от у моєї матері, було по двоє дітей, у молодших і заможніших — по четверо, але на понад шістьох, як от‑от стало би в Додо, не наважився ніхто. Навіть шестеро — то вже занадто, але — казали всі — Додо, зрештою, католичка.

Я спостерігала, як Додо катає найменшого з Конвеїв вулицею, туди й назад. Вона ніби навмисне робила це перед моїм будинком.

Мене нудило від дітей.

Піді мною скрипнула мостина, і я сховалася під підвіконням, коли Додо Конвей — інстинктивно чи завдяки надприродному слуху — повернула в мій бік голову на крихітному шарнірі шиї.

Я майже відчувала, як вона пробурює поглядом білу вагонку й рожеві в трояндах шпалери та викриває мене в схованці за сріблястою барикадою батареї.

Тоді я заповзла в ліжко й засунула голову під простирадло. Від світла це не врятувало, тож я накрила голову подушкою і в тій темряві уявила, ніби надворі ніч. Вставати я не бачила сенсу.

Чекати від життя було нічого.

За якийсь час я почула, як унизу, в передпокої, дзеленчить телефон. Я притиснула подушку до вух і постановила собі вичекати п’ять хвилин. Тоді визирнула з укриття. Дзеленчання вщухло.

Але враз відновилося.

Проклинаючи друга, чи родича, чи незнайомця, який пронюхав про моє повернення, я босоніж попленталася вниз. Чорний апарат на столику в передпокої видавав істеричні трелі, мов скажений птах.

Я взяла слухавку.

— Вітаю, — промовила низьким чужим голосом.

— Привіт, Естер, що сталося, в тебе ангіна?

То дзвонила з Кембриджа моя давня приятелька Джоді.

Того літа вона підробляла в кооперативній крамниці, а в обід ходила на лекції із соціології. Разом з іще двома однокашницями вона орендувала велику квартиру в чотирьох гарвардських студенток, і я планувала приєднатися до них, коли почнеться мій письменницький курс.

Джоді цікавилася, коли на мене чекати.

— Я не приїду, — відповіла я. — Мене не взяли на курс.

Запала коротка мовчанка.

— От козел, — сказала Джоді. — Не бачить справжніх талантів, коли вони самі до нього йдуть.

— Точно так собі й кажу, — мій голос звучав незвично глухо.

— Все одно приїжджай. Запишися на інший курс.

У моїй голові промайнула ідея вивчати німецьку або психопатологію. Зрештою, я заощадила майже всю свою нью-йоркську платню, тож могла собі дозволити й платний курс.

Але глухий голос промовив замість мене:

— Та ні, не розраховуйте на мене.

— Тут така штука, — завела Джоді, — є ще одна дівчина, яка хотіла з нами пожити, якщо хтось відмовиться…

— Гаразд, запропонуй їй.

Поклавши слухавку, я тієї ж миті усвідомила, що мала би пообіцяти приїхати. Ще один ранок під скиглення візочка Додо — і я здурію. До того ж я обіцяла собі не жити в одному домі з матір’ю довше, ніж тиждень.

Я потяглася до телефона.

Рука посунулася на десяток сантиметрів, а тоді відсмикнулася, ослабла й повисла. Я знову змусила її потягтися до телефона, але вона знову спинилася, наче наштовхнувшись на невидиму скляну перепону.

Я попленталася в їдальню.

На столі я знайшла довгий ділового штибу лист із літньої школи і тонкий лист у блакитному конверті з емблемою Єлю, де твердою рукою Бадді Вілларда було зазначено мої прізвище й адресу.

Я розрізала ножем лист від літньої школи.

У ньому йшлося про те, що, позаяк мене не прийнято на письменницький курс, я можу обрати якийсь інший, але для цього мушу якомога швидше зателефонувати в приймальну комісію, в іншому разі місць може забракнути.

Я подзвонила в приймальну комісію і почула, як голос живого мерця диктує автовідповідачу повідомлення, мовляв, міс Естер Ґрінвуд скасовує всі домовленості щодо навчання в літній школі.

Тоді я відкрила лист від Бадді Вілларда.

Бадді писав, що, здається, він закохується в медсестру, теж хвору на туберкульоз, однак його мати орендувала будиночок в Адірондаку на цілий липень, тож якщо я туди приїду, він, мабуть, вважатиме свою закоханість у медсестру тимчасовим потьмаренням.

Я схопила олівець і перекреслила слова Бадді. Тоді перегорнула аркуш і на зворотному боці написала, що заручилася із синхронним перекладачем і не хочу бачити Бадді більше ніколи в житті, бо не хочу, щоби батьком моїх дітей став лицемір.

Я запхала лист у той самий конверт, заклеїла липкою стрічкою і переадресувала Бадді, не наклеївши нової марки. Вирішила, нехай сам заплатить ті три центи, бо моє повідомлення того варте.

Тоді я постановила, що до кінця літа напишу роман.

Який зцілить багатьох.

Я впевнено пішла в кухню, розбила в сирий яловичий фарш сире яйце, перемішала й з’їла. Потім винесла складаний стіл у критий прохід між будинком і гаражем.

Від сторонніх поглядів із вулиці прохід був захищений розлогим кущем жасмину, обабіч височіли стіни будинку й гаража, а групка беріз і живопліт затуляли тил від місіс Оукеден.

Я відрахувала триста п’ятдесят аркушів паперу «Коррасабль Бонд» із материних запасів, схованих у коридорній коморі під старими фетровими капелюшками, щітками для одягу й вовняними шарфами.

Усівшись до складаного столу, я згодувала своїй старій портативній машинці перший незайманий аркуш і підкрутила його.

Я побачила саму себе ніби здалека: як сиджу між двох обшитих білою вагонкою стін, кущем жасмину, групкою беріз і живоплотом, крихітна, мов лялька в ляльковому будиночку.

Моє серце налилося ніжністю. Героїнею буду я, тільки ім’я в неї буде інше. Її зватимуть Ілейн. Ілейн. Загинаючи пальці, я полічила літери. В «Естер» їх теж п’ять. Ніби непогано.

Ілейн сиділа між будинком і гаражем у жовтій сорочці, яка колись належала її матері, і чекала, коли нарешті відбудеться бодай щось. Був задушливий липневий ранок, і краплі поту одна за одною сповзали по її спині, мов ліниві комахи.

Я відхилилася назад і перечитала написане.

Виходило ніби доволі живо, я навіть трохи пишалася порівнянням крапель із комахами, хоча й непокоїло припущення, що колись давно я вичитала його в когось іншого.

Я просиділа так із