Анастасія Алексєєнко - Теплі історії про кохання

Намагалася не думати про хлопця, не згадувати. Дивно, що, навчаючись в одному корпусі, вони майже не перетиналися: юристи займали аудиторії другого поверху, а філологи були на третьому. До того ж Аслан виїхав із гуртожитку, винайняв десь квартиру й у студмістечку не з’являвся.

І ось він тут, поряд. Ще кращий! Подорослішав, змужнів. Турботливий, уважний. Доки Марина приходила до тями, придбав їй квиток до Хмельницького, а потім викликав таксі й відвіз додому.

У кімнаті було порожньо: подруги нещодавно роз’їхалися на канікули, здавши речі до камери схову. Вікно без фіранок, порожні шафи, голі стіни, не прикриті матрацами пружини ліжок. Тільки Маринин куточок поки що залишався невеличким обжитим острівцем. До завтра.

Дівчина ніяково всміхнулася:

— Вибач, навіть чаєм тебе не можу пригостити: посуд уже здали.

— То ходімо до моря, погуляємо. Ми ж так давно не бачилися!

Прогулянка затяглася до пізнього вечора. Вони розмовляли, згадували минуле, сміялися. І так хороше було триматися за руки! Вечеряли в невеличкому кафе й нічим не різнилися від інших закоханих: так само сиділи навпроти одне одного, так само щасливо всміхалися.

Аслан розповів, що відкрив школу східних єдиноборств і вже купив квартиру.

— От лишень не подобається жити самому.

Марина всміхнулася:

— Так звик до гуртожитку?

— Та ні, не в тому річ. Я мрію прийти з роботи — а вдома ти на мене чекаєш.

Марина здивовано підняла очі, та Аслан не дав і слова мовити:

— Я кохаю тебе! З першої зустрічі! Ніхто мені не потрібен більше, лише ти, Мариночко! Я й радий був би тебе забути, та не можу. Пробував з іншими зустрічатися: от ніби й гарна дівчина, але ж не ти...

Марина не знала, що сказати. Розуміла: треба його зупинити. Але неможливо було противитися бажанню бути з ним, слухати його, цілувати.

— Будь моєю дружиною! Присягаюсь: я кохатиму тебе до скону! Носитиму на руках! Ти нічого не робитимеш, я сам усе вмію: і підлогу мию, і борщ варю. Лише будь зі мною! Кохай мене!

І дівчина відчувала, що кохає, по-справжньому. І не хотіла думати про завтрашній потяг.

Вони до ранку блукали алеями старого парку, а схід сонця зустрічали на порожньому пляжі. Зморені, та неймовірно щасливі, міцно притискаючись, аби не змерзнути, спостерігали народження нового дня. Вірили, що саме тепер народжується і їхнє щастя.

Розставалися ненадовго: у Аслана була запланована важлива зустріч, а потім вони зустрінуться, пообідають, і він проведе Марину на вокзал. А поки дівчина може відпочити.

Проте, коли Марина залишилася сама, не змогла заснути. Усе думала, як пояснити нареченому (до якого, до речі, мала їхати сьогодні), що кохає іншого. Так, дівчина була заручена. Її наречений був доброю людиною, вона поважала його, але не відчувала шаленого кохання. Погодилася на шлюб, бо, по-перше, так хотіли її батьки, а по-друге — була впевнена в його надійності: він був ідеальною кандидатурою на роль чоловіка й батька її дітей. Тепер же, зустрівши Аслана, зрозуміла, що не зможе жити без кохання. Могла б і не їхати, але це було б безчесно: вона поїде й поговорить з Олексієм, пояснить йому все — і повернеться. А от чи розповісти про це Асланові?..

Терзання були марними: Аслан не прийшов її проводжати. Не розуміючи, що сталося, Марина до останнього виглядала коханого. А потім у вагоні не плакала, лише намагалася пригадати кожне слово, кожен погляд, кожен дотик.

У день весілля йшов дощ — і не швидкоминуча літня злива, а тягучий по-осінньому хлющ. Тому ніхто не дивувався, чому в нареченої поганий настрій.

Спочатку Марина хотіла все розповісти Олексієві, але не наважилася. Та й що розповідати? Що закохалася? Але ж нічого не було... Аслан, мабуть, теж так вирішив...

До рацсу, як вимагає звичай, наречені їхали в окремих машинах. Біля входу вже стояли автівки. «Мабуть, не ми одні сьогодні одружуємося», — промайнула думка. Не чекаючи, поки їй відчинять дверцята, Марина вийшла. Найближчий джип раптом зірвався з місця, підкотив упритул до дівчини, і з нього вистрибнув. Аслан! Підхопив розгублену дівчину на руки і, блідий, з тремтячими губами, спитав: «Ти кохаєш мене?» Марина не відповіла, лише обхопила парубка за шию й заплакала. Тоді Аслан, не випускаючи її з рук, стрибнув до салону — і машина зірвалася з місця. Розгублені гості застигли, а шокований наречений, уже колишній, підняв із мокрого асфальту весільний букет.

Що далі? Далі було життя. Звичайне, людське. Не безхмарне, але та страшна злива була в Марининому житті першою і, дай Боже, останньою.

Минуло вже двадцять років. У Аслана й Марини троє синів і донечка, і всі вони добре знають родинну легенду про зіпсований годинник, вірних друзів і викрадення нареченої. А також щиро вірять у те, що справжнє кохання завжди переможе, тому що ні гроші, ні бізнесові зобов’язання не зроблять людей щасливими!

Маргарита Шевернога. Про інтернет, кохання і троянди

У котре грюкнувши дверима, Ілона винесла останню валізу. Цю вже таксист поклав на заднє сидіння, бо в багажнику забракло місця. «Добре я прибарахлилася за півроку, — криво всміхнулася жінка. — Хоч якийсь бонус за участь у невдалому експерименті». «Експериментом» Ілона називала своє заміжжя, а те, що він виявиться невдалим, зрозуміла відразу, щойно побачила свого «обранця». Олег був невисоким, худеньким і в окулярах (хоч вона й сама зі своїми сто шістдесятьма сантиметрами була аж ніяк не модель).

— Ніколи не дала б тобі двадцять дев’ять років! — першою зробила комплімент. — Ти більше схожий на старшокласника, бота-на-заучку.

— Дякую! — відповів хлопець на недолуге зауваження, хоч йому і неприємно було це чути. Але що зробиш, коли всі дівчата сприймають його саме так?

— У тебе дуже гарне ім’я!

«А все інше що, негарне?» — подумки прискіпувалась Ілона. Проте вголос не вимовила, аби не дратувати тіточок, що пильно спостерігали за ними. Ці тітоньки вже «дістали» розмовами про одруження, стогонами, що всі подруги давно заміжні, бавлять малюків, а в декого діти вже до школи ходять...

Важко знайти свою долю в маленькому містечку. Особливо коли ти розумна й амбітна. Красунею Ілона себе не вважала, постійно вишукуючи недоліки зовнішності: ноги закороткі, волосся неслухняне, шкіра занадто смаглява і т.д. — постійно додаючи щось новеньке, хоча інші казали, що вона дуже гарна, найкраща серед своїх подруг. От лишень набридло бути старшою дружкою на їхніх весіллях.

Розчарувавшись у чоловіках і втративши надію