Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Глава 10

Глава 10.

Місто Цитаделі було таким, яким Мира запам’ятала його, коли бувала тут востаннє. Це було після смерті матері. Тоді, засмучена і налякана дівчинка хотіла лиш одного – втекти як най далі із замку свого батька.

Смерть матері стала тяжким ударом для маленької Мири. Саме тоді, вперше проявився її дар передбачення. Точніше – дуже страшний сон, який для дитини шести років став справжнім жахіттям.

«Прокидаючись кожного ранку, юна принцеса звикла бачити біля свого ліжка матір. Жінка завжди була усміхненою та виглядала по справжньому щасливою. В очах дівчинки, імператриця Яронела була такою ніжною і такою неземною. Немов принцеса лісу, про яку так часто в своїх казках розповідала їй мати.

Однак, прокинувшись цього разу, матері поруч не було. Тай взагалі кімната була порожньою. Чомусь, виникало відчуття, що за ніч із замку зникли всі мешканці, залишивши Миру одну. Спочатку, дівчинка подумала, що прокинулася сьогодні трохи раніше ніж за звичай. Та, полежавши в ліжку, зрозуміла, що до неї так ніхто не прийде.

Вже нікого не очікуючи побачити в себе в кімнаті, Мира, раптом, почула дивний шум за зачиненими дверима. Немов, хтось перешіптувався в коридорі. Принцесі стало дуже цікаво дізнатися, хто ж там міг бути. Тому, вона зістрибнула зі свого ліжка та підбігла до дверей. Однак, відкривши їх, дівчинка дуже здивувалася. В коридорі нікого не було. Але як таке можливо? Вона ж точно чула кроки та людські голоси.

Кімната дівчинки знаходилася в кінці коридору, неподалік від сходів, якими користувався персонал. Спочатку, Мира подумала, що це служниці розмовляли між собою і, поки вона добігла до дверей, вони вже встигли спуститися сходами. Та раптом, в іншому кінці коридору, промайнула дивна тінь. Лише мить і вона зникла. Не зволікаючи, Мира побігла у той бік. Адже, неподалік місця, де з’явився дивний образ, були покої матері. Прибігши до цілі, принцеса дуже здивувалася, так як в коридорі знову нікого не було. «Що ж сьогодні відбувається в цьому замку?» – подумала дівчинка і попрямувала до кімнати матері.

- Мамо, сьогодні щось …

Більше Мира не промовила жодного слова. На підлозі, посеред кімнати, з широко відкритими очима, лежала її люба матуся. В голові принцеси запаморочилося і все довкола зникло за туманом».  

Розплющивши очі, маленька Мира зрозуміла, що зараз вона лежить у своєму ліжку. А поруч, за столом сидить її матуся, яка тихо собі наспівує під ніс якусь пісню. І вона жива.

- Мамо! Мамо! – дівчинка зіскочила з ліжка, і, підбігши до жінки, міцно обійняла її.

- Що люба? Ти… - Яронела також міцно обійняла свою маленьку принцесу та ніжно погладила її по голові. Маленьке тіло Мири тремтіло, а сорочка була наскрізь мокрою.

- Мамо я прокинулася. – З її очей почали текти сльози. Дівчинка не знала чому, та в середині неї все нестерпно боліло. Її серце билося швидко-швидко. – І… тебе… не було… а потім …. Я побачила…

- Тихо… Тихо моя маленька принцесо. Це був лиш сон. Зараз все мине моя перлиночко. – Заспокоювала доньку Яронела. Та жінка розуміла – вже нічого не мене. Від сьогодні життя її доньки буде інакшим.

Минали дні. Сон залишився позаду і Мира навіть починала про нього забувати. Лиш неприємний осад, що засів десь глибоко в середині та дивне відчуття спустошеності і чогось неминучого, все не хотіли покидати принцесу. Та хіба могла тоді шестирічна дівчинка зрозуміти, що все її єство так і кричить про небезпеку, намагаючись уберегти нерозумне дитя від чогось по справжньому лихого.   

День, коли життя юної принцеси обернулося на «до» та «після», настав дуже скоро. Розплющивши очі, Мира раптом зрозуміла, що вже бачила це все у сні, який давно встигла забути. Ранок сьогодні видався по особливому сонячним. Однак, дівчинку зустріли порожня кімната та безлюдний коридор. Не гаючи часу, вона стрімголов побігла до кімнати матері. Та вже біля дверей її перехопила одна зі служниць. 

- Не треба Вам того бачити принцесо! – Сказала жінка і завела Миру назад до кімнати.

Далі все відбувалося немов у тумані. На очах застиглі сльози, а в середині дивне відчуття, що все так як і повинно було бути. Прощання з імператрицею було швидким, але, по особливому, гарним. Всі люди Цитаделі зібралися, щоб гідно провести свою правительку в останню путь. Яронелу шанували і любили в столиці, адже вона була світлою та доброю жінкою, яка завжди могла вислухати та дати цінну пораду. 

Сам ритуал прощання змушував серце завмирати. Ввечері, коли сонце вже ховалося за обрієм, люди починали сходитися на пагорбі. Там, де закінчувалася земля та починалося безкрає море.

Тіло імператриці Яронели, що лежало в човні, огорнуте квітами та свічками, вже знаходилося в морі. На березі, напоготові, стояли п’ятеро найкращих лучників Цитаделі. Чоловіки були одягнуті у свою парадну форму. Біла сорочка, на довгих рукавах якої вишиті символами Цитаделі – високі гори, що омивають хвилі. Поверх одягнута червона безрукавка, що зав’язана на поясі чорним ременем. Міцні ноги обтягують чорні штани. У їх руках були луки, а на спинах у сагайдаку,чекала свого призначення одна єдина стріла.  

Поряд із лучниками стояли воїни, що тримали в руках запалені факели. І всі вони чекають наказу імператора, щоб завершити ритуал.

Імператор промовив слова прощання. Та чомусь, Мира відчула – батькова промова не щира. Після, чоловік подає знак, який принцеса так і не встигла побачити. І в небі з’являються запалені стріли, що зі свистом летять у бік човна. Мить, і човен спалахує яскравим вогнем. Люди ще деякий час стоять мовчки споглядаючи. На дворі починає крапати дощ, немов природа плаче разом з маленькою принцесою. А далі, всі розходяться по домівках. Вже все скінчилося. Імператриці серед них більше немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍