Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

на своєму шляху перепони, труднощі, усі якоюсь мірою їх долають, але є одна вічна перепона, якої не судилося здолати жодному народові, окрім мого…

Престарілий жид-корчмар приніс випивку, закуску. Видно було, що він ставиться до цих запізнілих гостей із великого пошаною.

— І що ж це за перепона, про яку перепону ти говориш?

Хворобливий співбесідник крутнув головою, наче хотів переконатися, що ніхто не чує. Тоді глянув козакові прямо в очі, що траплялося рідко.

— Смерть…

— Ти, певне, потягнув зайвого, — козак кивнув на пляшку і розсміявся.

— Твої жарти недоречні…

— А чого ж це?

Каліка знову озирнувся навкруги. Зробив коротку паузу.

— Кожна тварюка, що повзає по землі, літає чи плаває впритул до вас, людей, прагне одного — жити. Ви самі цього не розумієте, але це так. Щоб втамувати свої бажання й амбіції, байдуже, тілесні чи душевні, треба щонайменше — жити. Усе втрачає сенс, коли реальною стає лише одна річ — смерть. Нації й народи через смерть втрачають геніїв, героїв, ватажків — саму свою суть, усе, але це не головне. Головне те, що, коли мова заходить про смерть, узагалі все стає другорядним і нікчемним…

— А як же віра, релігія?

— Підґрунтям віри має бути щонайменше життя… — каліка видихнув. — Тварини вчаться захищатися від ворогів, природних лих, хвороб, себто від смерті. Тварини вчаться жити, але знайди хоч один приклад того, щоб істоти вчилися вмирати — його немає. Безсильним поштовхом кожен народ бажає відійти від смерті подалі, але дає їй цим лише коротку відстрочку. І тільки мій народ — ми зуміли справді здолати смерть…

Козак широко вирячив очі, тоді боязко питає:

— І яким же чином?

— Ми вмерли…

VІІ

На радному колі по обіді зібралася вся Січ, хоча Сірка досі ще не було. Забарився кошовий. А в такі хвилини чекання зазвичай була здоровенна бійка. Січовики кидались хмільні навкулачки доводити свою правоту, матюкались і плювали один одному в морди.

Але цього дня було на диво тихо. Всі теревенили про дурнувату витівку Черниша зранку і чулося звідусіль майже одне й те ж саме:

— Допився Черниш, вражий син, до білої гарячки та чортиків, хай йому грець!

— Та ну! Черниш хіба дуже пив? Не пив же! Хіба колись там і видме було браги кварти зо дві, та й буде з нього. Медовуху ще любив, але щоб до чортиків?! Ні, не може цього бути!

— Так може статься! Ти, Сашку, теревень, теревень дурничку, а я Черниша все ж ліпше твого знаю. Я у нього на хуторі в Соломинках гостював колись, пиво-мед пив, салом закусував, так було таке, що хтось йому шепнув, ніби жінка його, суча лярва, з полковником самим злигалась-любувалась. Так він як упився, каже, задушу й край! Ледве втримали тоді від убивства біснуватого Петра. Так він більше, правда, додому й не потикався.

— Ха, Трухляк! Одна справа бабу зрадливу по п’яні порішити, а інша — кицьку нещасну Лісовикову товкти й знущатися. Сам ти, Трухляк, дурницю мелеш!

— Чого той дідьків Лісовик кішку хоч на Січ притаскав? Не налюбується тими котами!

— Та досить хоч Лісовика приплітати. Що ж, як він котів любить? Я от коней, наприклад, також люблю. Нема кращої тварини за коня!

— Дійшли й до коней, сучі діти!

Тут саме до гурту надійшов заспаний Шевчик. Він після вартування забрів у Чернишів курінь, випив чарку та й заліг спати до ранку під дверима. П’янів на диво швидко.

— А де се Хведько? — позіхнув хлопець.

— Нема. Черниша потіг.

— Куди?

— У курінь відсипатися. Чув, що Черниш оце утнув?

— А що?

— Вранці, хо-хо, ой, не можу… Притаскав бусурмило ось сюди ж Лісовикову кицьку з лапами зв’язаними та й ну … Ой хо-хо! Вражий син, хо-хо-хо! І давай об стінку Лісовикового ж куреня жбурляти…ой ну я не можу!.. дуженько так гепав з усієї сили, ой хо-хо, як те кошеня й живим залишилось. Тут збудився Лісовик, почув цю катавасію, вискочив із куреня в одній сорочині, хо-хо-хо-хо! Ой кат би їх спік! Із шаблею, ой леле! Як побачить оту кумедію, та й на Черниша. Той собі за шаблю, та й сплелися. Б’ються, хо-хо, той кричить: що ж це ти, сучий сину, твориш, нащо мою Мурочку порішити зібравсь?! А той йому: то не Мурочка ніяка, бовдур ти холерний, то СКАРБ! Ой хо-хо! Заледве розняли.

— Тю! — Шевчик вирячив очі. — А кіт же живий?

— Та що тому коту буде? От із Чернишем хтозна як діяти. Упився.

— Кажу тобі, не впився!

— Закрий пащу!

Коли саме явився кошовий.

VІІІ

Милістю аллаха…

По вузеньких вуличках шумного города Килії незнайомець пробирався на схід Чорним шляхом десь по обіді.

Повна палаців, площ і невільницьких ринків, що смерділи ріжучою очі сумішшю поту, крові та нечистот, сміялась Килія мусульманами і ридала живою православною худобою, звивалась майбутньою наложницею султан-паші, тягнулась по брудному піску, вставала стінами тюрем, а похмурий незнайомець уже ж колись тут був.

Був колись, і тоді, як і зараз, була на ньому убога козацька свитка, вишита дрібними квіточками сорочка, поношені штани-шаровари, шапка-бирка, і тільки недбало звисаюча на шиї ганчіркою зв’язана вузлом картата, затерта, просякла потом хустка відрізняла його від купи невільників і робила схожим на братів-мусульман серед обіднього гамору міста-фортеці Килії.

  — Ой калино, калинонько…

Незнайомець поспішав. Його кроки були тверді, рухи — незграбні, ступні дріботіли, наче підошви чобіт обпікав гарячий пісок під ногами. На східній околиці міста-фортеці, недалеко коло муру та укріплень незнайомець випадково втрапив у вервицю ясиру, бився плечима об шиї та лиця юних дівчат та зовсім іще дітей, ті скрикували й плакали, гронами падали на землю. Юрба тяглась і підіймала їх за мотузки, терзаючи й без того зранені пов’язкою руки.

—  Ой калино ти небого, де ж моє кохання?

    Де й чиї стрічає зорі, пробудившись зрання?

    Ой пади, моя калино, зупинися, серце…

— Матінко! Ой матінко, боляче, мамусю! А-а-а!

— Іди, собача! Хутко!

Вартові лупцюють малечу нагайками, дівча виривається і підбігає до незнайомця. Вчіплюється йому в рукав.

— Спасіть!

Незнайомцю стає страшно. Він відштовхує дівчинку. Бурмоче собі під носа незрозуміле:

                               —   Ой калино ти калино,

                                    Ой калино-калинонько…

Дівча падає додолу.