Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Ну, таке… Ступор? Мине — добре. Ні — я їм у піонервожаті не наймався. Звільню, і нехай роблять, що хочуть. Четверо дівок точно не шмарката малеча. Збагнуть, якось, як далі жити. І де… Не з неба ж впали. Мають якусь родину. Опріч тих, що тут. На хуторі жили.

До речі, з них і почну. У тому сенсі, що першим треба звільнити тих двох, котрі до воза прив'язані. І мені ближче, і їм стояти, зігнувшись, незручно. Завернуті за спину руки, мабуть, зовсім затекли.

Пара рухів мечем, і шматки мотузок падають на землю. Слідом, як неживі, падають і обидві дівчини.

М-та… Дісталося бідолахам. Здалеку не помітно, а зблизька добре видно численні синці та порізи на шкірі. Ну, та нічого. Великих ран не бачу, тож, якщо внутрішніх пошкоджень немає, очуняють. Я не психолог, у жіночій реабілітації нічого не тямлю… А в тому одязі що на мені до них краще навіть не торкатися. Треба якнайшвидше звільнити інших, може, подруги якось допоможуть, підтримають?

Встиг лише кілька разів кінчиком меча по мотузках черкнути, як у стовбур дерева над головою вп'ялася стріла, а потім почувся грізний окрик:

— Кинь зброю і повернися! Якщо жити хочеш!

Оце я захопився. Не почув, як ще на галявині люди з'явилися.

Повільно повертаюся, готовий побачити германців, що кудись відлучалися.

Ф-фу... Не знаю хто вони, але точно не мечоносці. Зовсім інший прикид. Яскравіший і не такий одноманітний, як у членів ордену. Хоча це зовсім не означає, що прибулі мені друзі. Тож роззброюватися не варто. Та й, взагалі, у житті дуже багато залежить від того, як себе одразу поставиш.

— Повернуться — це запросто, — відповів неквапливо. — А ось меч кидати не буду. Річ цінна. Не купована. Бабусин... еее... у сенсі, дідусів спадок. Раптом зіпсується?

— А стрілу між очима хочеш?

— Не хочу… Але не бачу зв'язку між нею та мечем? Його ж і в піхви вкласти можна, правда?

Тим часом на галявині ще народу побільшало. До чотирьох лучників, що вже тримали мене на прицілі, приєдналося кілька вершників. Широкоплечий воїн на вороному жеребці, у добротних, дорогих латах, покритих візерунками з синіх і жовтих ліній, що хитромудро сплітаються. Коротко острижена русява борода. Дивиться скоріше з цікавістю, ніж вороже. Поруч сивобородий — у сірій хламиді, традиційного чернечого крою, ось тільки й зростом нижче, і статтю не вийшов. Натомість у цього погляд гострий, чіпкий. Схоже, я йому зовсім не подобаюсь. Прикро навіть. Нічого ж поганого не зробив…

А за ними п'ять вершників простіших. У тому сенсі, що у звичайних кольчугах. На зразок тієї, яку я сам носив до перетворення.

— Цінуєш зброю, отже? — немов у роздумі, неквапливо вимовляє русобородий.

— А то, — киваю ствердно. — Кажу ж… спадщина.

— Чули… — неприємним, каркаючим голосом влазить у розмову «чернець». — Коли на палю тебе посадимо, повісимо піхви на шию. Це, якщо ти і далі гонор показуватимеш. Хутко кинув меч і став на коліна!

— Рабам своїм наказуватимеш, — вискалюю зуби у відповідь, із задоволенням відчуваючи, як адреналін знову вирує в крові, передвіщаючи перетворення. — А я навколішки встаю тільки перед батьком, матір'ю і… Сестрами, — вніс про всяк випадок корективу згідно з місцевою теологією. — І то, за власним бажанням, а не з примусу.