Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

Офіцер зовсім розгубився, слова застрягали в горлі. Літума ще не бачив начальника таким збентеженим. Йому стало шкода лейтенанта, полковника Міндреау, худенького, дівчини — всіх. Хотілось плакати з жалю до всього світу, хай йому біс. Потім помітив, що його трусить, мов у лихоманці. Так, щиру правду казав Хосефіно: він — вразливий тюхтій і лишиться таким до скону.

— Вона казала, що я цілував їй ноги? Що після згвалтування я повзав перед нею на колінах і благав прощення? — допитувався полковник Міндреау. Він скоріше стверджував те, в чому був певен.

Лейтенант Сільва мимрив у відповідь, мовляв, «гадаю, що так», чи «здається, так». Літумі хотілося втекти звідси. Якби хоч нагодився якийсь рибалка чи щось інше урвало цю сцену.

— Що я, не тямлячись, тицяв їй пістолет і просив мене застрелити? — правив своєї полковник, стишуючи голос, що чувся стомленим і наче б здаля.

Лейтенант не відповів, тож запала гнітюча мовчанка. Силует полковника мовби закам'янів, старий мол піднімався й опускався на хвилях. Шепіт моря слабшав, певно, починався відплив. Неподалік пронизливо крикнув якийсь птах.

— Вам погано? — спитав лейтенант.

— В англійській мові це зветься «ділужн», — впевнено мовив полковник, ніби й ні до кого не звертаючись. — В іспанській йому немає відповідника. Бо «ділужн» — це водночас ілюзія, вигадка, облуда, омана. Оманлива ілюзія, зловмисна химера. — Йому наче забракло повітря, він провів долонею по губах. — Щоб відвезти Алісіту до Нью-Йорка, я спродав батьківський дім. Витратив гроші, які відкдадав усе життя. Навіть заставив пенсію, яку мав одержувати, коли вийду у відставку. В Сполучених Штатах лікують усі недуги на світі, наука там творить дива. Хіба не це нам втовкмачують? А коли так, можна піти на будь-які жертви. Аби врятувати дівчинку. І врятувати себе. Її не вилікували. Та принаймні з'ясували, що з нею. «Ділужн». Вона не вилікується ніколи, бо таке не лікується. Швидше прогресує. Шириться, мов рак, поступово, бо існує причина, що спричиняє хворобу. Мені це пояснили з властивою грінго жорстокою відвертістю: «Вся справа в вас. Ви — причина. Вона звинувачує вас у смерті матері, якої ніколи не бачила. Всі її вигадки, всі ті страхіття, що їх вона переповідає черницям з монастиря Серця Христового в Лімі й монастиря Пресвятої Діви у П'юрі, а ще тітонькам та подругам — спрямовані проти вас. Мовляв, ви знущаєтеся з неї, ви — скнара, катуєте її, прив'язуєте до ліжка, лупцюєте. Щоб помститися за матір. Але й це не все, готуйтеся до гіршого. Бо коли підросте, то звинуватить вас у тому, що ви намагалися вбити її чи згвалтувати. І таки згвалтували. Вона звинуватить вас у найтяжчих гріхах. І навіть не помітить, що то вигадки, брехня. Бо вона вірить і живе своїми вигадками, наче правдою. «Ділужн», так це зветься по-англійському. В іспанській немає слова, яке б так вичерпно пояснювало її стан.

Запала мовчанка. Море тихо, майже нечутно шепотіло. «Скільки всього я почув!» — подумав Літума.

— Так, звісно, — мовив лейтенант суворо й чемно. — Однак фантазіями чи галюцінаціями вашої доньки всього не поясниш. Перепрошую. — Він наче розкрив дужки, щоб полковник прокоментував або щоб самому дібрати потрібні слова. — Жорстокості щодо хлопця, скажімо.

Літума заплющив очі і побачив його: під пекучим сонцем, у кам'янистій пустелі, замордованого, серед байдужих кіз, що обнюхують труп. Повішеного, попаленого сигаретами, настромленого на гілляку…

— То вже інше, — озвався полковник. І відразу погодився: — Не поясниш, авжеж.

— Ви запитали мене і я відповів, — мовив лейтенант Сільва. — Дозвольте і вас спитати: навіщо така жорстокість? Я не можу цього збагнути.

— Я теж, — відповів полковник. — А втім, розумію. Тепер. А спершу не розумів. Він набрався сам і напоїв людей. Випивка й розпач зробили з бідолахи садиста. Розпач, зневажене кохання, розтоптана честь. Ці поняття існують, хоч, можливо, поліцейському вони й незбагненні, лейтенанте. Він здавався бідолахою, а не садистом. Кулі в голову вистачило б. І замести сліди. Таким був мій наказ. А не ця безглузда різанина. Втім, тепер це неістотно. Що вже сталося, те сталося, і кожен причетний мусить відповідати. Я завжди відповідаю за свої вчинки.

Він знову глибоко зітхнув. Літума почув голос лейтенанта:

— Отже, вас там не було, тільки лейтенант Дюфо й підлеглі?

Літумі здалося, що полковник цмокнув язиком, наче збирався сплюнути.

— Я дав йому втішливий шанс, щоб він одним пострілом вгамував свою зневажену гордість, — холодно мовив полковник. — Він здивував мене. Бо не було схоже, що він здатен на таке. Та й пілоти здивували, зрештою, вони ж його товариші. У кожного є щось тваринне. В освічених чи неосвічених, в усіх. Найбільше, гадаю, в нижчого прошарку, серед метисів. Злопам'ятство, комплекси. Випивка й бажання догодити начальству. Атож, така жорстокість була зайва. Але я не розкаююсь, щоб знали. Де бачено, щоб якийсь льотчик викрав і згвалтував дочку командира? Але я б це зробив швидко і чисто. Кулю в потилицю — і по всьому!

«І в нього те саме, що й у дочки, — подумав Літума. — Плутанина, ілюзії, все те саме».

— Згвалтував її, пане полковнику? — Літума знову відзначив, лейтенант запитує про те, що спало на думку і йому. — Те, що хлопець викрав її, факт. Хоча вірніше було б сказати, що обоє втекли. Вони були закохані й хотіли побратися. Всі амотапці можуть засвідчити це. Яке ж тут насильство?

Літума знову почув цмокання, що передвіщало плювок. Полковник заговорив владно й різко, як і під час зустрічі в його кабінеті:

— Дочка командира таларської авіабази не закохується в простого пілота. — Його дратувало, що треба пояснювати очевидне. — Дочка полковника Міндреау не закохується в гітариста з кварталу Кастілія.

«В неї це від нього, — подумав Літума. — Від батька, якого так ненавидить. У неї манія зневаги до всіх, хто не білий».

— Я не вигадую, — лагідно мовив лейтенант. — Сама сеньйорита Алісія розповіла нам, хоч ми й не питали, пане полковнику. Вони кохали одне одного, і якби священик був у Таларі, неодмінно побралися б. Яке ж це згвалтування?

— Я ж пояснював вам! — уперше підвищив голос полковник. — «Ділужн, ділужн». Облудні химери. Вона не закохалась, не могла закохатися в нього. Невже не бачите, що вона чинила, як завжди? Як тоді, коли прийшла до вас зі своєю історією. Чи тоді, коли подалася в монастир показувати рани, які заподіяла собі сама, аби нашкодити мені. Вона мстилася, карала мене за найбільш болюче, за смерть матері. — Йому наче перехопило подих. — Ніби це не найстрашніша подія в моєму житті.