Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

«“Ми” проти “ти”, — подумав Лето. — Дункани завжди стають на бік людей».

Айдаго знову перевів увагу на Лето.

— Що ти дав нам взамін?

— Мир Лето у всій Імперії!

— Бачу, які тут усі напрочуд щасливі! Саме тому тобі й потрібна особиста варта.

Лето всміхнувся.

— Мій мир насправді є вимушеним спокоєм. Люди мають довгу традицію опиратися спокоєві.

— То ти даєш нам Рибомовок.

— А ще ієрархію, яку ви можете безпомилково розпізнати.

— Жіноча армія, — пробурмотів Айдаго.

— Найвища притягальна сила для чоловіків, — сказав Лето. — Секс завжди був способом підпорядкувати собі агресивного самця.

— І вони саме це роблять?

— Вони відвертають або пом’якшують ексцеси, які можуть призвести до більш болісного насилля.

— І ти дозволяєш їм вірити, наче ти бог. Не думаю, що мені б це сподобалося.

— Прокляття святості огидне мені так само, як і тобі!

Айдаго насупився. Не такої реакції він очікував.

— В яку гру ти граєш, Владико Лето?

— У дуже стару, але з новими правилами.

— Твоїми правилами!

— Ти волів би, щоб я повернув усе ДАПТу, Ландсрааду й Великим Домам?

— Тлейлаксу кажуть, що Ландсрааду вже нема. Ти не дозволяєш жодного справжнього самоврядування.

— Ну що ж, я міг би усунутися на користь Бене Ґессерит. Чи, може, іксіан або тлейлаксу? Ти хотів би, щоб я знайшов іншого барона Харконнена, який перейняв би владу над Імперією? Скажи тільки слово, Дункане, — і я відречуся!

Від цієї лавини смислів Айдаго знову захитав головою.

— У недобрих руках, — промовив Лето, — монолітна централізована влада є небезпечним і нестабільним інструментом.

— А твої руки добрі?

— Я не певен щодо моїх рук, але скажу тобі, Дункане: я певен щодо рук тих, хто відійшов переді мною. Я їх знаю.

Айдаго відвернувся від Лето.

«Який захопливий, украй людський жест, — подумав Лето. — Відкидання водночас із визнанням власної вразливості».

Лето заговорив у спину Айдаго.

— Ти слушно опираєшся тому, що я використовую людей без їхнього відома та згоди.

Айдаго напівобернувся до Лето, тоді повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурі оболонки, схилився, заглянув у цілковито сині очі.

«Він мене вивчає, — подумав Лето, — але може проаналізувати лише моє обличчя».

Атріди навчили своїх людей розпізнавати найтонші сигнали обличчя й тіла, і Айдаго добре оволодів цим умінням. Однак можна було розгледіти, як його накриває розуміння: те, що відбувається тут, вище рівня його здібностей.

Айдаго кашлянув.

— Яка річ найгірша з того, про що ти мене попросиш?

«Як типово для Дунканів!» — подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягає на вірність Атрідові, хоронителеві присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральності.

— Я попрошу охороняти мене всіма необхідними засобами й зберігати мою таємницю.

— Яку таємницю?

— Що я вразливий.

— Що ти не Бог?

— У цьому сенсі не до кінця.

— Твої Рибомовки розповідали мені про бунтівників.

— Вони існують.

— Чому?

— Вони молоді, і я не переконав їх, що мій шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.

— Ніколи не чув, щоб хтось з Атрідів глузував так із молодих.

— Можливо, тому, що я значно старший — старістю, помноженою на старість. А моє завдання стає все тяжчим із кожним поколінням.

— Яке твоє завдання?

— Якщо ми йтимемо поруч, із часом ти зрозумієш.

— А що станеться, якщо я тебе підведу? Твої жінки мене знищать?

— Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.

— Зате обтяжуватимеш мене?

— Якщо ти погодишся.

— Якщо я виявлю, що ти гірший за Харконненів, обернуся проти тебе.

«Як типово для Дунканів. Міряють усе зло, порівнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».

— Барон пожер цілі планети, Дункане. Що може бути гіршим? — сказав Лето.

— Пожирання Імперії.

— Я вагітний моєю Імперією. Помру, народжуючи її.

— Якби я міг у це повірити…

— Ти командуватимеш моєю Вартою?

— Чому я?

— Ти найкращий.

— Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли мої попередники? Виконуючи ці небезпечні обов’язки?

— Деякі з них.

— Я хотів би мати пам’яті тих, інших!

— Ти не міг би їх мати, зоставшись при цьому справжнім собою.

— Усе-таки я хотів би знати.

— Знатимеш.

— То Атріди досі потребують гострого ножа?

— Ми маємо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.

— Ти кажеш… ми… — Айдаго ковтнув слину, глянув на двері, тоді на обличчя Лето.

Лето сказав так, як сказав би Муад’Діб, але все ще власним голосом.

— Коли ми востаннє разом піднімалися до січі Табр, ти був вірним мені, а я тобі. Насправді ніщо не змінилося.

— То був твій батько.

— То був я! — Голос Муад’Діба, видобутий із огрому Лето, завжди шокував гхол.

Айдаго прошепотів:

— Ви всі… у цьому одному… тілі… — Урвав.

Лето промовчав. Це був вирішальний момент.

Згодом Айдаго дозволив собі знамениту посмішку «нехай-йому-чорт».

— Тоді я звернуся до Лето першого й Пола — тих, що знають мене найкраще. Використайте мене добре, бо я вас любив.

Лето заплющив очі. Ці слова завжди завдавали йому болю. Знав, що любов — те, від чого він найменше може захиститися.

Монео, який прислухався до розмови, вирушив на порятунок. Увійшов і сказав:

— Владико, мені забрати Дункана Айдаго до вартівниць, якими він командуватиме?

— Так. — Це єдине слово, на яке спромігся Лето.

Монео взяв Айдаго за руку й повів його.

«Добрий Монео, — подумав Лето. — Такий добрий. Так добре мене знає, але я втрачаю надію, що він колись мене зрозуміє».

* * *

Я знаю зло своїх предків, оскільки я є ними. Рівновага вкрай хистка. Знаю: мало хто із вас, тих, що читали мої слова, так думали про своїх предків. Вам не спадало на думку, що ваші предки — це ті, хто вижив, і що виживання інколи вимагало жорстоких рішень, різновиду бездумної брутальності, яку з великими труднощами придушує цивілізоване людство. Яку ціну ви сплатите за це придушування? Приймете власне вимирання?

Викрадені журнали

Одягаючись у перший ранок командування Рибомовками, Айдаго намагався струсити з себе нічний кошмар. Він двічі прокидався від нього й щоразу