Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

мати змогу тішитися твоїм товариством.

«Потенційні жертви завжди виживають, — подумав Лето. — Принаймні з тими Дунканами, яких я бачив. Були невдачі, фальшиві Поли гинули, а Дункани марнувалися. Але завжди залишаються дбайливо збережені клітини оригіналу».

— А що з твоїм тілом? — запитав Айдаго.

Муад’Діб міг піти на спочинок. Лето повернувся до свого звичайного голосу.

— Я прийняв піщаних форелей як свою шкіру. Відтоді вони мене змінюють.

— Як?

— Поясню тобі в належний час.

— Тлейлаксу казали, що ти на вигляд як піщаний черв.

— А що сказали мої Рибомовки?

— Сказали, що ти Бог. Чому ти називаєш їх Рибомовками?

— Стара вигадка. Перші жриці у снах розмовляли з рибами. Так вони навчилися багатьох цінних речей.

— Звідки ти знаєш?

— Я є тими жінками… і всіма, що з’явилися до них і після.

Лето почув, як Айдаго ковтає сухим горлом.

— Я розумію, навіщо ця темрява. Ти даєш мені час пристосуватися.

— Ти завжди був швидким, Дункане.

«Окрім випадків, коли був повільним».

— Як довго ти змінюєшся?

— Понад тридцять п’ять століть.

— Тлейлаксу сказали мені правду.

— Вони рідко наважуються брехати.

— Це довго.

— Дуже довго.

— Тлейлаксу… копіювали мене багато разів?

— Багато.

«Час спитати, скільки, Дункане».

— Скільки мене було?

— Я дозволю тобі самому переглянути записи.

«Так воно починається», — подумав Лето.

Здавалося, ця розмова завжди задовольняла Дунканів, але не можна було уникнути суті питання: «Скільки мене було?»

Тіла Дунканів не відрізнялися, хоча гхоли спільного походження не передавали спогадів одне одному.

— Я пам’ятаю свою смерть, — сказав Айдаго. — Харконненівські вістря, багато з них намагалися дістатися до тебе й Джессіки.

Лето миттєво повернув голос Муад’Діба до гри:

— Я був там, Дункане.

— Я заступник, правда? — спитав Айдаго.

— Правда, — відповів Лето.

— Що сталося з іншим мною… тобто як він помер?

— Усяка плоть зношується, Дункане. Це є в записах.

Лето терпляче чекав, міркуючи, скільки часу мине, доки така пом’якшена історія перестане вдовольняти Дункана.

— Який насправді в тебе вигляд? — спитав Айдаго. — Яке хробаче тіло описували тлейлаксу?

— Одного дня воно стане різновидом піщаного черва. Метаморфоза вже далеко зайшла.

— Що означає різновидом?

— Матиме більше нервових вузлів. Буде свідомим.

— Можна додати світла? Я хотів би побачити тебе.

Лето скомандував рефлекторам. Кімнату наповнило яскраве світло. Чорні стіни та світлокулі були влаштовані так, щоб усе світло зосередилося на Лето, виявляючи кожну зовнішню деталь.

Айдаго перевів погляд на фасеткове сріблясто-сіре тіло, зауважив зародки ребристих секторів піщаного черва, хвилясті вигини… маленькі протуберанці виступів, що були колись ногами, один із них дещо коротший за другий. Знову зосередився на добре окреслених кистях і передпліччях, а врешті дістався обличчя під каптуром оболонки. Рожева шкіра лиця майже губилася на тлі цього безміру, воно здавалося кумедним виступом на такому тілі.

— Добре, Дункане, — сказав Лето. — Тебе попередили.

Айдаго безмовним жестом вказав на тіло предчерва.

— Навіщо? — спитав замість нього Лето.

Айдаго кивнув.

— Я все ще Атрід, Дункане, і запевняю тебе всією честю цього імені, що були поважні причини.

— Що зробило можливим…

— Із часом довідаєшся.

Айдаго лише похитував головою з боку на бік.

— Це не є приємним одкровенням, — сказав Лето. — Щоб його збагнути, слід спершу дізнатися про інші речі. Вір слову Атріда.

Упродовж століть Лето затямив, що заклик до глибокої вірності Айдаго всьому Атрідівському негайно перекривав потік особистих питань. Формула вкотре спрацювала.

— То я маю знову служити Атрідам, — промовив Айдаго. — Звучить знайомо. Як це має бути?

— Багатьма способами, старий друже.

— Можливо, старий для тебе, але не для мене. То як?

— Мої Рибомовки тобі не розповіли?

— Казали, що я командуватиму твоєю елітарною Вартою, силами, набраними з них. Я цього не розумію. Армія жінок?

— Мені потрібен довірений спільник, який командував би моєю Вартою. Ти проти?

— Навіщо жінки?

— Існують поведінкові відмінності між статями, які роблять жінок надзвичайно цінними в цій ролі.

— Ти не відповів на моє питання.

— Думаєш, вони негодящі?

— Деякі з них здаються доволі міцними, але…

— Інші були, ах, м’якими з тобою?

Айдаго залився рум’янцем.

Лето така реакція здавалася чарівною. Дункани були одними з нечисленних за цих часів людей, спроможних на таке. Зрозуміло, що це наслідок раннього вишколу Дунканів, їхнього почуття особистої честі — дуже лицарського.

— Не розумію, чому ти довірив жінкам охороняти тебе, — сказав Айдаго. Кров поволі відступила від його щік. Він глянув на Лето.

— Але я завжди довіряв їм, як довіряю тобі, — усе своє життя.

— Від чого ми тебе захищаємо?

— Монео і мої Рибомовки повідомлять тобі стан справ.

Айдаго переступав з ноги на ногу, його тіло погойдувалося в ритм калатання серця. Оглянув малу кімнату, ні на чому не зосереджуючись. Аж раптом повернувся поглядом до Лето.

— Як мені тебе називати?

То був знак згоди, якого Лето чекав.

— «Владика Лето» влаштовує? Або «мілорд».

— Так… мілорде. — Айдаго глянув просто у фрименські сині очі Лето. — Чи правда те, що кажуть твої Рибомовки, наче ти маєш… спогади…

— Ми всі тут, Дункане. — Лето промовив ці слова голосом діда з батьківського боку. Тоді: — Навіть жінки тут, Дункане, — то був голос Джессіки, бабки Лето по батькові. — Ти добре їх знав, — сказав Лето. — А вони знають тебе.

Айдаго поволі, з дрижанням вдихнув.

— Потрібно трохи часу, щоб до цього призвичаїтися.

— Точнісінько моя перша реакція, — промовив Лето.

Айдаго затрусився від реготу, а Лето подумав, що це занадто як для такого убогого жарту, але промовчав.

Айдаго сказав:

— Твої Рибомовки мали забезпечити мені гарний настрій, чи не так?

— Їм це вдалося?

Айдаго вивчав обличчя Лето, розпізнаючи характерні атрідівські риси.

— Ви, Атріди, завжди аж надто добре мене знали, — сказав він.

— Так краще, — промовив Лето. — Ти починаєш розуміти, що я не просто один із Атрідів. Я — це вони всі.

— Якось Пол сказав це мені.

— Справді казав! — промовив сам Муад’Діб, судячи з тону й акценту.

Айдаго ковтнув і відвів погляд до дверей кімнати.

— Ти щось у нас відібрав, — сказав він. — Я це відчуваю. У