Ольга Манілова - Виграй мене , Ольга Манілова

Розділ 10 КУВАЛДА

Із позашляховиків вискакує ще двоє чоловіків, тільки вони залишають дверцята відчиненими.

— Доведеться ось цю посунути, — неввічливо вказую я пальцем на бампер автівки, що стоїть ліворуч. — Я збираюся он туди повернути.

— Це стандартний супровід, — швидко й коротко відгукується старший.

Його звати Толеїв, я його вже бачив, і Толеїв — єдиний із них, хто служив. Улюблена мама трохи на мені зекономила, а варто було зробити протилежне.

— Ми вам не завадимо, — додає він.

У Насті на обличчі жоден м'яз не рухається, тільки темні очі не можуть вибрати, на кого дивитися: на охоронців чи на мене.

— Гей, — ледь чутно кажу я і вона впивається пальцями в край сидіння, — давай сюди, зараз я все зроблю.

Я беру в неї з рук кед і сідаю навпочіпки. Підкидаю постійно на Настю погляд, поки натягую взуття на ступню і зашнуровую.

Прихоплюю її за ікру і дихаю через ніс. Навколо майже стемніло, а світло лампи б'є в очі цієї божевільної, але вона вперто і стійко тримає їх відкритими.

— Давай другий зашнурую.

Вона злегка відкриває рот, а шкіра витонченої ступні в моїй долоні здається шовковою. Сірий асфальт, сірий корпус машини, сірий кед у руках, сірий світ довкола — усе це враз стає й зовсім знебарвленим. Я так чітко бачу насичену темряву її очей, немов моя сітківка просочується нею і просто безпорадно розчиняється.

— Гей, — тихо повторюю я, — дивись на мене, Клеопатро.

Настя навіть невпевнено посміхається. Слина збирається у мене в роті, ніби здатна прорватися крізь губи піною, і я стискаю витончену ніжку в долоні. Її пальці нервово підтискаються, а я погладжую подушечки.

Пульс усе ще розходиться всередині молотом.

І я відчуваю кожну кістку у власному тілі. Немов плоть і м'язи до того задубіли, що з жадібністю вмить проросли просто в хребці й хрящі, тепер зливаючись із ними.

Я знаю наперед черговість кожного кроку і шереху, що я зараз зроблю, але мені потрібно, щоб божевільне дівчисько дивилося на мене і щоб вона не зробила жодного зайвого руху.

Більше на псів моєї матері Настя не піднімає очі.

Це трохи покращує справи: потрібно, щоб у них було поменше можливості розгледіти її обличчя. Доведеться ще, щонайменше, відібрати в них телефони, бо вони могли зробити її фотографію.

— Ми дотримуємося інструкції, — подає хтось із них голос. Вони нервують, бо я занадто довго займаюся взуттям дівчини і сиджу перед нею на колінах.

— Вони дотримуються інструкції, ти чула? — злегка нахиляю я голову і притискаю її ступні в кеді до грудей.

Моя усмішка змушує темні очі трохи єхидно блищати, і я мимоволі стискаю її ікру ще раз. Стежу, як здіймається й осідає грудина у вирізі ліфа.

Її зітхання керують кров'ю всередині мене, немов припливами, а видихи на мить гасять свідомість. Хочу смикнути її з цього сидіння і подивитися на реакцію, але спочатку доведеться розібратися з псами.

Я різко випрямляюся, практично не видаючи ні шереху, і Настя злякано закидає голову.

— Давай, — м'яко вказую я їй, — ноги всередину, сідай і не виходь.

Перед тим, як зачинити її дверцята, вихоплюю з бокової кишені гайковий ключ, який встиг витягнути з чохла, коли схилявся над кедами.

— Знадобиться мені чи ні? — легким тоном запитую я у двох пацанів за спиною Толеїва.

— Ми всього лише супровід, — продовжує талдичить старший.

— Немає проблем, — знизую я плечима і починаю обгинати капот Уруса. — У кожного з нас своя робота.

Ну що ж, вони не зовсім тупі, і розуміють, що їх відправили сюди через те, що дехто не дуже поступливий.

Але боєць, що стоїть біля другого позашляховика, все одно не очікує, що внутрішня частина мого ліктя знайомиться з дихальними шляхами його горла. Гайковим ключем я розбиваю фару їхньої тачки, і тепер у моїй другій руці — осколок.

— Усі телефони — на капот Уруса.

Доводиться зітхнути, коли не всі з них мислять швидко, і ще доводиться встромити уламок у ногу бійцю, якого я повільно тягну до Уруса.

Настя смирно сидить у машині і хоча б це радує.

— Я вам усім раджу запитати в нього, — киваю я на Толеїва, — чому всі ваші попередники звільнялися.

Боєць у моїй хватці знає, що їм заборонено мені шкодити, але починає рефлекторно чинити опір. Потім поверхня його носа трохи знайомиться з пилом на дверцятах Уруса, бо я змушую його згорбитися, утримуючи за волосся.

Закидаю по черзі телефони всередину салону, і коли боєць намагається вирватися, я дозволяю пацану випрямитися і раптово відпускаю його волосся.

Він невпевнено задкує, спотикаючись.

— Нікому не потрібні автографи, ні? — перепитую я і показую гайковим ключем на машину, що стоїть ближче до Уруса. — Хлопці, мені буде плювати на ваш наказ. Шукайте іншу роботу.

Усередині салону я вмикаю панель до того, як за мною зачиняться двері. Візок біля другої тачки покотиться вперед, щойно я розверну колеса, але потрібно, щоб ще прокотився інший візок, у протилежний бік.

Ні, цього недостатньо.

Доведеться притиснути їхній капот до перегородки біля паркану парковки.

Я колись полюбив хокей, бо приймати швидкі рішення — це особливий вид кайфу.

— У нас проблеми, Володя? — дивно спокійним голосом запитує Настя, але я встигаю опустити долоню на її ногу до того, як вона договорить.

Сукня задирається, бо я вже випадково проїхався пальцями по м'якоті її стегна. Тільки б вона не сіпнулася...

Настя не смикається, але завмирає.

Від тепла її тіла трохи паморочиться в голові. І від глибини стривожених очей. Я, виявляється, ось зараз мацаю її ногу. Спалах злості одурманює ще більше. Як, блін, тут не злитися, бо імпульсивність тіла — це завжди біда.

— Які в нас проблеми можуть бути, — до керма торкаюся лише двома пальцями. — Крім твого апетиту, Анастасіє.

— Ці люди... вони нас відпустять? — злегка підвищує вона голос. І видає болісно тривожний звук, коли моя долоня стискає її стегно сильніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍